Володимир Сіренко про волю і професію диригента

Головний диригент Національного академічного симфонічного оркестру України та національного камерного ансамблю "Київські солісти" - Володимир Сіренко виступив на kmbs CHANGE talks, де розповів про особливості роботи диригента, умови музикантів, а також про те, як він любить подорожувати Україною з концертами.

 

Ще у 19 столітті російський композитор Микола Римський-Корсаков казав, що "диригування – справа темна".

Всі, хто хапаються за диригентську паличку, одразу вважають себе диригентами. Насправді все значно складніше. Це – перш за все професія, і це професія зрілого віку.

Справа тут не у магії творчості, хоча мистецтво загалом – річ ірраціональна, а у тому, що як і кожна професія, диригентська складається з набору простих "ремісничих" правил. Треба мати величезний досвід, щоб вміти ними володіти.

Взагалі у музикантів пропаще дитинство. Замість простих дитячих радостей, батьки віддають у музичну школу. Якщо у дитини помічають трохи більший успіх, ніж у однокласників, то з неї починають ліпити вундеркінда.

А таким серйозним речам, як гра на скрипці чи на фортепіано, треба починати серйозно вчитись з 5 річного віку, бо потім вважається вже пізно. Я своїх молодших поки не поспішаю віддавати у музику, хочу аби вони мали по можливості нормальне дитинство.

У років 35-40 для мене було захопливим викликом продиригувати максимально складну партитуру, наприклад, Густава Малера "Симфонію тисячі виконавців". Зараз же прийшов час, коли набагато цікавіше зіграти симфонію Моцарта чи Гайма і знайти безліч нових варіантів вирішення цієї класичної партитури.

Взагалі, ноти – це умовна форма запису, за ними може бути мільйон різних рішень, які диригент приймає на кожній сторінці партитури.

Наприклад, композитор задумав, щоб певний момент звучав піано – тихо, але тонів "тихого" є безліч. Може бути тихо гнівно чи тихо радісно. Скільки людина має почуттів, стільки й відтінків цих емоцій можна передати музикою.

У партитурі тільки значки, ноти, а що за ними – кожен бачить по-своєму. Звісно, диригентові складно, адже він мусить висловити своє бачення через людей в оркестрі й донести його до слухачів.

Диригенту важливо мати "вухо", володіти мануальною технікою, вміти, не забуваючи про деталі, охопити великий твір цілісно й досягти певного рівню авторитету в оркестру, але найголовніше у диригентській професії – це воля. Безвольного диригента не буває.

Звичайно, музикантів не треба аж так сильно агітувати, у більшості своїй вони люблять музику. Хоча, звичайно, кожен із них колись мріяв стати не менше, як Ойстрахом або Ріхтером і у більшості свої вони не хотіли сидіти в оркестрі.

Але є дійсно патріоти оркестрової справи. Тому аж таких геройських керівничих зусиль не потребується. Частіше диригент виступає у ролі перекладача, пояснюючи музикантам нюанси звучання і як посередник між партитурою і публікою.

Стосунки із музикантами мають величезне значення й завжди мусить бути присутній баланс інтересів. Не варто забувати, скільки оркестрів "з’їдало" своїх диригентів. Адже що таке оркестр? Кажуть, це 100-120 осіб об'єднаних ненавистю до диригента.

Свого часу були спроби створити самостійний оркестр. Але це виявилось економічно не вигідно. Оркестр без диригента – як компанія без керівника. Без нього одна симфонія готується мінімум місяць, із диригентом – 3-4 дні.

Я отримую величезне задоволення від хорошої музики, але з віком цього задоволення стає все менше, а вимог все більше.

Був такий великий диригент Євген Мравінський і він казав, що музиціює для Господа. У його біографії є унікальний випадок. На генеральній репетиції, його оркестр зіграв так, що Мравінський відмінив вечірній концерт, сказавши, що краще зіграти не можливо. Це, напевно, ідеал, до якого я ще не прийшов.

 

c97cd02-123.jpgДля розуміння та сприйняття класичної музики потрібна робота над собою, підготовка

 

6 років я працював не тільки головним диригентом свого оркестру, а й художнім керівником. Це був період внутрішнього конфлікту інтересів і я пішов з посади, тільки-но зрозумів, що як керівник не можу впливати на ситуацію.

В Україні є безліч проблем, пов’язаних із сферою культури. Наприклад, у нас досі не існує нормальної системи спонсорування оркестрів. У США чи Західній Європі немає державних оркестрів у чистому вигляді. Класичну музику підтримує і держава, і бізнес.

У Нью-Йорку в Карнегі-холі на концерті отримуєш буклет, де на останніх сторінках перераховані спонсори дійства. А чому власне Карнегі-хол? Тому, що Ендрю Карнегі, один із найбагатших людей світу, дав на його побудову гроші.

Якби в Україні були такі самі, як закордоном податкові послаблення або заохочення, то до нас в стояла би черга зі спонсорів!

Зала Національної філармонії була побудована наприкiнцi ХIХ століття, як приміщення для купецького зiбрання. Ні за роки радянської влади, ні за часів незалежності справді концертної зали так і не було відкрито. Зараз це питання вкотре піднялось, але не відомо чим все закінчиться.

Мене часто питають, чому західні оркестри вищі класом. Все просто – конкуренція, контрактна система і гроші, які там отримують музиканти. У нас же з оркестру фактично не можливо звільнити, музикант потрапляє у штат і це вже аж до пенсії.

Звільнити людину, тим більше музиканта – який суддя зрозуміє фальшиво він зіграв чи ні? Тим більше, його охороняє профсоюз, КЗОТ. У таких ситуаціях все закінчується оголошенням диригента упередженим. Тому єдиний шлях розвитку – це контрактна система.

Диригент на відміну від музикантів працює за контрактом, котрий подовжувати чи ні вирішує міністр культури.

У Народного артиста Іван Гамкало, який був диригентом колективу переді мною, все закінчилось бунтом. То були складні часи, зарплату не платили по 3-4 місяці. У музикантів виник конфлікт із керівником, йому висловили недовіру і захотіли мене на місце Івана Дмитровича.

Спершу я обіймав посаду художнього керівника і вже тільки коли Богдан Ступка став міністром, то мені підписали нормальний контракт головного диригента. І поки що його подовжували. 

Але я не був новою людиною для оркестру. У нього я прийшов у `89 році, одразу після консерваторії. Рік був асистентом видатного майстра Ігора, а потім другим диригентом. А у 91 мене запросили на Національну радіокомпанію України головним диригентом і художнім керівником. І вже у `99 знову повернувся у Національний академічний симфонічний оркестр.

У цьому плані мені було легше, мене всюди запрошували. Хоча, як казав наш другий кларнетист "не обольщайтесь, оркестру верить нельзя".

Не дивлячись на всі наші негаразди, я себе досить комфортно почуваю. Я дома. Дуже люблю їздити з концертами по Україні. У нас люди в обласних центрах десятиліттями не бачать оркестру. Наприклад, Житомир, 130 км від Києва, а там останній раз оркестр був 35 років тому. Ці тури дають відчуття, що все таки не даремно на світі житу і це не патетичні нотки.

Зараз такий дивний та непевний час, що для мене вже є великою радістю, коли збирається зала 500 – 600 чоловік Філармонії.

Хоча недавно оркестр грав зі Scorpions, то Палац спорту зібрав 10 тисяч людей. Але це все — епізодичні моменти. Основною нашою роботою є виступи у колонній залі Філармонії. Але мені було приємно, що після нашого сумісного концерту Scorpions учинили скандал організаторам свого туру по СНГ за те, що у Москві у них був набагато гірший оркестр, ніж у Києві.

Чи є шанс симфонічній музиці стати популярною? Як казав Володимир Ленін "Искусство пренадлежит народу", та я думаю, що все-таки класична музика не належить народові. Для її розуміння та сприйняття потрібна робота над собою, підготовка, а це вже не для звичайного споживача.

Стаття була вперше опублікована на сайті "Українська правда"

Коментарі