за матеріалами виступу Івана Малковича, поета і засновника видавництва "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА", на відкритій події innovations.com.ua [19 жовтня 2010 року, kmbs]. Подія пройшла у форматі відкритої розмови "business talk", яку проводив декан kmbs Олександр Саврук
Переглянути фотогалерею на facebook.com
Переглянути фотогалерею у веб-альбомі Picasa
Скачати фото на файлообміннику
Олександр Саврук: Іване, Ви справді поет?
Іван Малкович: Поет? Насправді? Я не знаю. Я справді трохи пишу вірші. Нещодавно видав своє вибране "Все поруч". Сподіваюся, сьогодні саме й говоритимемо про те, що все поруч.
Обкладинку я зробив з такої приємної на дотик зеленої тканини. Вийшло дуже гарно, тому планую видавати поетичну серію саме з такими обкладинками, але різних кольорів. Буде класика, зарубіжні та українські поети. Нехай книг буде небагато, але буде довіра, і люди розумітимуть, що їх варто читати.
Олександр Саврук: Продемонструйте…
Іван Малкович:
Чоловік
Одягає маску блазня - впізнають.
Вбирається в тогу незворушного судді —
благають:
— Перестань, хіба це ти?
Лисом перевдягається — кричать:
— Ми вже давно тебе впізнали,
досить!
— Дон-Жуанів плащ накидає на себе —
сміються:
— Не той фасон.
— Нап'ялює маску хамелеона —
і сам же зриває із себе той лик:
смішний,
розгублений чоловік —
ніяк не збагне,
що в кожній масці
є розріз
для очей
Олександр Саврук: Коли читаєш, що Іван Малкович – один зі ста найвпливовіших людей України, виникає питання про позиціонування. Чи я поет, чи видавець, чи суспільний діяч…? Хто "Я"? І що таке "Я - поет"?
Іван Малкович: Це не моє – не мої внутрішні роздуми і хвилювання стосовно того, хто я. Я в таке наодинці не бавлюся. Коли мені пишеться - я пишу, коли редагується – редагую. Серед простіших людських розваг дуже люблю грати в теніс. Навіть цілий тенісний турнір організував - "Вілла-Ярина Open" (Прим. ред.: Ярина – дружина Івана). І дійшов до фіналу, але програв Володимиру Онищенку. Напевно, всі пам’ятають цього славного футболіста, який входив до трійки - Блохін, Буряк, Онищенко. У фіналі я вигравав у нього 4:1, але оскільки на фіналі були присутні багато учасників, то всі почали вимагати, що вже пора й наливати, от я розслабився й програв. Я дуже люблю рух і суперництво, тому граю у ті види спорту, де є змагальність. Це бадьорить дух і підносить тіло.
Олександр Саврук: Чому з’явилося видавництво дитячих книжок? Це втеча?
Іван Малкович: Так склалася доля. Колись я закінчив музичне училище і був скрипалем. Далі був університет ім. Шевченка, після якого я потрапив у дошкільну редакцію видавництва "Веселка". Для мене це була велика школа — дорога, яка вивела на "АБА-БА-ГА-ЛА-МА-ГУ".
Я з восьми років пишу вірші. Кожна людина, якій Бог дав іскру до творчості, щасливіша за усіх інших, тому що їй ніколи не буває нудно. Коли читаєш текст і розумієш, що можеш і сам таке написати, текст стає нецікавим, а коли відчуваєш магію справжнього тексту, то забуваєш про все і не розумієш, як можна так чудово написати. Простий дитячий вірш може так зачарувати, що виникне бажання написати цілу книгу, аби поділитися цим з усіма. Я прихильник того, щоб не засмічувати культурний простір. Щоб видати одну книгу, маю прочитати багато рукописів.
Через більшість абабагаламазьких книжок я висловлюю своє ставлення до світу. Мені треба ділитися враженнями, знаннями, почуттями. Люблю мандрувати, але обов’язково з кимсь, бо інакше нема з ким ділитися враженнями. Так само, читаючи деякі рукописи, інколи розпирають почуття. Наведу приклад. У нас є дитяча книга "Чудове чудовисько в країні Жаховиськ" Сашка Дерманського. У цій книзі Сашко поєднав український фольклор з глобальними темами, які для дитячої книги здаються, на перший погляд, неприйнятними. Та автор це вдало обіграв, пов’язавши вузлики, які в кінці-кінців таки порозв’язував. Усі, до одного! Коли я прочитав цю книгу, мене розпирало. Але не було з ким поділитися. Зателефонував авторові, розповів, який він геніальний. Тоді прийшов додому і попросив старшого сина прочитати книгу. Я чув через стіну, як він читав і реготався. Десь о третій годині ночі він дочитав книгу, після чого ми довго її обговорювали, мріючи про голлівудську екранізацію. Я видаю лише ті книги, які мене чіпляють так, як ця. Саме тому у нашому видавництві не надто багато книжок.
Видання книги – надзвичайно дошкульний процес, особливо художнє оформлення. От колись я написав казку — років з 15-16 тому, для якої досі не знайшов художника. Вже, може, з 10 художників намагалися вгадати той образ, який би підходив до цієї книги, але жоден не влучив.
На перший погляд, я дуже добрий і веселий, але коли йдеться про якість, я принциповий і прискіпливий. Поки книга не вийшла, я завжди говорю у видавництві: "Давайте ставитися до книжки, як найбільші її вороги", щоб потім, коли вона вийде, втішатися як діти!
Олександр Саврук: Які часові рамки визначають дитинство? Коли воно закінчується?
Іван Малкович: Книги видавництва "АБА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА" - для малят від двох до ста двох років. Дитинство ніколи не закінчується. Хіба… після 102.
Олександр Саврук: Що таке вірш?
Іван Малкович: Я добре вчився у школі, але визначень і правил не знав. Щоб пояснити одне слово, я можу скласти цілу казку про нього.
Але знаю напевно, що вірш – це зовсім не те, що заримовано, тобто це не "кров-любов". Вірш – це те магнітне поле, яке утворюється довкола заримованих (чи й не заримованих) рядків. Найголовніше – не рима, а те, що бринить у найтонших фібрах душі після висловленого. А все інше – не більше, ніж заримовані привітання на день народження.
Усі люди можуть віршувати, але це — не поезія. Вірші – це те, що резонує з нашим духовним єством.
Олександр Саврук: Для кого цей резонанс важливіший: для читача чи автора?
Іван Малкович: Автор, напевно, не думає, чи це вірш, чи ні. У книзі "Все поруч" під кожним віршем підписано дату. Але у вірш, написаному влітку, може йтися про зиму. Іноді образ приходить, ти його виношуєш-виношуєш, і колись він таки лягає на папір.
Я зараз дуже мало пишу. Збоку від мене стоїть завжди такий собі "страшно самоіронічний Малкович", який постійно каже мені: "Це вже було. Кому це потрібно? Не засмічуй культурний простір! Хто це читатиме?". Він не дозволяє мені писати багато віршів, тому притримує мене іноді вночі, аби я не встав з ліжка і не записував вірші, що зринули з напівснів.
Олександр Саврук: Вірш, не донесений до аудиторії, все одно цінний для автора?
Іван Малкович: По-всякому. Мої юнацькі й студентські вірші зберігаються в мами й сестри. Вони їх бережуть і постійно переховують від мене. А їх викрадаю й нищу, бо не люблю показувати шлях. Це нікому не потрібно. Сила до поета приходить у певному віці. У мене, наприклад, десь з вісімнадцяти років почали проскакувати перші поетичні образи.
Звісно, є вірші, які мені шкода викинути. Це образи, які я, можливо, колись використаю. Був один зошит, який я викрав у мами і привіз до Києва. Але згодом викинув його. Разом із зошитом викинув і ручку. Шукаючи ручку у смітнику, помітив, що вона "застрягла" на сторінці з віршем, написаним у вісімнадцять років. Мені стало шкода, і я його зберіг. Ви можете знайти його у збірці "Усе поруч".
Не говоріть, що ні до чого ми не здатні,
що у забавах тринькаємо час.
Затрубить ріг, і ось тоді - як знати, -
можливо, ми ще й перевершим вас.
А поки що ми просто собі мріємо,
та лиш тоді оціниться наш хист,
як в наших лицях з гордою надією
ви будете шукати власних рис.
…Чудовий поет Назар Гончар писав: "З вечора пишеться, і поки пишеться, думаєш "ого-го"! А зранку встанеш, подивишся: "Охо-хо…"! Чим не прекрасна фіксація творчих поетичних мук.
Олександр Саврук: Поет обов’язково має бути романтиком?
Іван Малкович: Я не такий аж романтик, іноді я поводжуся, як доволі прагматична людина у життєвих питаннях. Хоча бувають і пришелепкуваті поети. Я себе, звісно, не можу назвати дуже розумним, але мені подобається, коли поет приятелює з книгою і розумом, а не лише наслідує якісь образи, підслухані з природи.
Поезія – це на любителя. Думаєш собі: кому вона треба? Проте мене завжди втішало, що мої поетичні збірки після виходу швидко продавалися навіть у радянські часи. Тож, виходить, комусь вона ще й потрібна!
Я не дуже часто видаюся. Швець без чобіт. У цьому плані Львівський форум дуже спонукає до цього. Там є багато книголюбів і справжніх читачів, які з’їжджаються з усієї України. Чимало з них запитують, коли буде нова моя книжка. Я обіцяю, що наступного року. Але на другий рік — та сама сцена. І тоді мені стає соромно - доводиться писати, видавати.
Дуже люблю роман Богуміла Грабала "Я обслуговував англійського короля". Це фантастична книга, яка мене особисто спонукає до творчості. Є багато книг, які мені подобаються, але дуже часто права на них придбати неможливо. Коли мені пощастило отримати права на Грабала, це було величезне щастя. Я був переконаний, що видам її так, як ніхто інший. Переклад вийшов гарний, його зробив Винничук. Я теж чесно віддав цьому текстові 16 днів редакторській праці. Насправді редакторська праця – непомітна річ, тому ніхто не розуміє, що це таке. Інколи після редактора першоджерело настільки видозмінюються, що від нього в кращому випадку залишається 40%. Треба так розставити слова, щоб текст звучав по-дитячому, а дитячі діалоги не звучали як розмова професорів філології.
Олександр Саврук: Що таке хороша дитяча книжка і хороша доросла книга?
Іван Малкович: Дитяча книга хороша тоді, коли вона приносить радість дитині. В Англії провели опитування серед дітей: яку книгу вони вважають найкращою. Перемогла, звісно, "Аліса в країні чудес". А чому? А тому, що вона весела, — відповіли діти. Діти хочуть веселого, але між тим треба писати і про серйозні речі. Гарний той письменний, який вміє у серйозній книзі повеселити і зробити це легко. Найкраще, коли після після прочитання буцімто веселої й легкої книжки дитина запам’ятала з неї саме серйозні речі.
Для дорослих такого визначення немає, тому що кожному подобаються різні книжки. Все залежить від налаштування душі.
Олександр Саврук: Ви тримаєте в руках книгу "Сновиди". Ми здалеку бачимо, що це хороша книга.
Іван Малкович: Звісно, це ж "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА"! Наші книжки є вже у вісімнадцяти країнах світу – від Великобританії до Південної Кореї. Коли я приїздив у Франкфурт на ярмарок, де площа павільйонів рівнозначна дев’яти київським Палацам спорту, то спочатку думав: "Для чого я сюди приїхав і витратив купу грошей, якщо усе вже давно видане?!". А потім підходять люди до стенду і починають нахваляти наші книжки. І лише тоді можеш скласти собі справжню ціну. Адже серця людей на одному рівні від землі й неба. Тому коли людям подобається тут, то воно, ймовірно, сподобається і ще десь у світі.
На Львівському форумі часто підходять сфотографуватися батьки з дітками. Рік за роком вони виростають і знову приходять – і часто просять видавати щось уже й дорослішого, бо ж вони вже студенти. Після багатьох таких розмов відчув потребу створити серію для дорослих. Та й сини мої вже цього вимагають — старшому 22, а молодшому — 14.
"Сновиди" - перша книга для дорослих. Там зібрані сни 80 українських письменників: від Ліни Костенко до онуки Ліни Костенко. До речі, ідея книги належить моєму синові. Коли ця ідея виникла, він хотів це публікувати у якомусь журналі. Та я вирішив втілити його задум у книзі.
Хотілося показати в одній книзі увесь зріз сучасної літератури — троє-четверо поколінь. Найстаршому авторові антології 88 років, а й наймолодшому – 19. У книзі описані біографії й перераховані усі книги й нагороди письменників. Ми дали можливість молодим письменникам потрапити зі своїми снами до книги, щоб про них більше дізналися. Їм потужно спиться і потужно сниться, і вони встигають це гарно й дотепно записують. І їхня мова - легка-легка. Ця книжка дала мені велику надію на успіх нашої молодої літератури.
Олександр Саврук: Чому Владислав Єрко малює для Малковича?
Іван Малкович: Єрко раніше малював для "Софії", а зараз малює тільки для "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ". Його атакують світові видавництва, він має замовлення на дві балетні вистави для "Большого театра". А він натомість малює на рік 3-4 картини для олігархів, а решту часу віддає ілюстраціям для наших книжок.
До нас приходить щодня багато художників, і не лише з України. Це фантистичне везіння, що Єрко одного надвечір’я прибився до "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ". Зараз він закінчує роботу над "Кресалом" Андерсена але найбільша моя мрія, щоб він намалював щось українське, аби люди побачили неймовірну красу України, красу незрівняну, єрківську.
Він часто приїжджає до мене в Карпати і любить ходити в гори. Ілюстрації для книги "Сто казок" Єрко намалював під враженням блукання по горах. Я бачив, як він захоплюється усім гуцульським, тому є в нас велика потаємна ідея видати гуцульські чи карпатські казки.
Перший том "100 казок" малювався 7 років. Сьогодні я працюю над третім томом "100 казок". Для мене головне, щоб казки були справді найкращі, особливі. Художники вже працюють. Наступного року вийде заключний том, і аж тоді це й справді буде "100 казок" (хоч, скажу по-секрету, там буде лише 99 казок. Про всяк випадок. Ану ж я надибаю колись такий текст, що буду собі кусати лікті, чого я не дав його в цей тритомник…
Олександр Саврук: Хто визначає якість книги?
Іван Малкович: Є професійні дизайнери, художники, але я починаю і закінчую процес. Також займаюся версткою, редагуванням, співпрацею з художником і дизайнером. Кожній книзі мусиш віддаватися цілком, щоб вона вийшла хорошою.
Коли виходила книга "Снігова королева", мені увесь час снилися жахіття, буцімто я приїжджаю на фабрику, а мені дають зовсім іншу книжку. Прокидався в страшних муках і кошмарах. Але все, як ви знаєте, вийшло чудово-пречудово.
До речі, один цікавий факт про "Снігову королеву". Ганс Християн Андерсен – він же справжній християнин. У радянському фільмі епізод, де військо Снігової Королеви наступає на Герду, є неправдивим. Як дівчинка може перемогти таке шалене, здоровенне військо? А в Андерсена це фантастичний образ: дівчина починає молитися. На морозі слова, вимовлені під час молитви, перетворюються на янголиків. Коли вони опускаються на землю, з них постають великі янголи. Вони стають довкола дівчинки і розбивають військо Снігової Королеви!. Геніальна метафора! Але ми в Радянському Союзі молилися тільки до Леніна, а бідний Андерсен цього не передбачив, от і читали ми "Снігову Королеву" без цього величного епізоду. Такі моменти дуже важливі. Але їх треба бачити й не пропускати. Я у всьому, що стосується видавничої справи, такий собі "мучитель-мікроб", а, можливо, в певному сенсі і режисер книжки, який ставиться прискіпливо до щонайменшої деталі. Важливо – не махнути рукою на певному етапі, як це робить у нас переважна більшість: "Е, й так куплять!". Треба пам’ятати, що ти ніколи не можеш зрадити своїх первинних юнацьких устремлінь до найвищих вершин, до досконалості. До речі, взагалі, мені здається, що ви не ту людину запросили, тому що я нічого не тямлю у бізнесі. Я інтуїтивна людина. Єдине, що завжди знав як "Отче наш": якщо матиму якісні книжки, у мене буде чудовий бізнес. Я ніколи не думав про бізнес як бізнес, хоча такий підхід, мабуть, не спрацьовує в інших бізнесах. У великому видавництві, наприклад, це не спрацює, тому що там складно контролювати процес, там шкульгає якість. Там є чіткі плани, а мене не цікавлять плани. Ми, наприклад, щороку додруковуємо усі наші книжки. Іноді це 2-4 наклади. Але я ніколи не здам книгу у друк, якщо бачу, що вона ще не готова.
Олександр Саврук: Ночі у друкарнях проводили?
Іван Малкович: Звісно. Але сьогодні стало простіше - я друкую в Україні, тому що є хороші машини і якість. Тут легше контролювати процес, тут можна встигнути скоригувати щось. Коли друкуєш за кордоном, різне трапляється: наприклад, наклад від накладу може відрізнятися. Кожна найменша дрібниця формує почуття до книги.
Олександр Саврук: Чи не плануєте Ви рухатися за межі дитячої аудиторії?
Іван Малкович: Для мене важливо створювати книги longseller, а не bestseller, що швидко вибухають і проходять повз. Longseller – це довгограюча книга, яка виховуватиме покоління. Ми маємо такі книги: "Абетка", "Улюблені вірші" "100 казок"... Взяти хоча б нашу "Дитячу Євангелію": вона не ділить дітей на конфесії, бо конфесії у нас лише в голові. Треба було написати легко, прозоро, але при тому показати особливу велич Біблії. Це відчуття знаходиться десь між небом і землею. Нашу "Дитячу Євангелію" з радістю читають і діти, й дорослі. Це те, чого я хотів.
Книгу благословили першоієрархи найбільших чотирьох традиційних християнських церков в Україні: патріарх Мстислав (ще колись за життя, коли ми готували переше тоненьке видання), Філарет, Володимир, Любомир Гузар. Спілкуючись з переважно молодими владиками цих церков, я був приємно вражений їхнім розумінням нагальної потреби єдиної помісної Української Церкви.
А наша енциклопедія "Український космос"? Виявилося, що є багато цікавих фактів про розробки і вклад українців у розвиток космічної галузі. Книгу готували цілих сім років, тому що кожен факт треба було перевіряти.
Коли я приїжджаю на видавничі форуми, України часто не знають. І коли їм починаєш пояснювати, хто ми є і що (наприклад, українець Корольов створив першу космічну ракету), багато хто дивується. Так само іноземців шокує інформація про те, що нас аж 50 мільйонів. Представники країн з населенням 3-5-10 мільйонів починають нам заздрити й говорити, що Україна має шалений потенціал, що в нас дуже вигідна для бізнесу країна. Так, вигідна! Але ми про це забуваємо. От подивіться на розвиток кіноіндустрії європейських країн. Наприклад у 10-мільйонній Чехі. А українцям постійно нав’язують, що нам треба знімати і писати російською, бо ми нічого не зможемо продати. У нас шалений національний потенціал – найбільша країна Європи з населенням 50 млн! Як можна нав’язати такій великій нації комплекс неповноцінності? Абсурд! Шануймося!
З українською мовою відбувається біда. З її допомогою можна висловити абсолютно все, але люди нею не спілкуються. Ми стали міською нацією, але мислимо, як сільські люди. Коли я бачу щось українське, мене це хвилює до сліз. Мій старший син лише у 15 років уперше побачив фільм на великому екрані, дубльований українською мовою. Сьогодні активно йде наступ на все українське. Це трагічно. Мова мусить вироблятися, тому перекладачі та редактори часто виконують функцію тих, хто розвиває, збагачує й удосконалює мову. Це значно складніше, ніж англійським, німецьким чи російським перекладачам - їм, смикнувши за одне слово, одразу випадає в уста ціла "вервечка" синонімів, фразеологізмів, фраз. Там усе на слуху – у фільмах, книгах, мультфільмах… А що в нас? Коли штучно стримують розвиток рідної мови – не дають її на телебаченні, в кіно, в журналах, створюється враження, що вона несучасна. Чи може професійний скрипаль грати на скрипці лише на сцені? Так само і з мовою. А в нас на телебаченні ведучі говорять українською лише під час ефіру. Це дика українська.
В Україні люди читають втричі менше, ніж населення розвинених країн. Так, дійсно, частково проблема полягає є тому, що села й малі міста не охоплені книгарнями.
Взагалі я не є оптимістом, але коли бачу, що є славна Києво-Могилянська академія і такі мудрі й талановиті люди, як от сьогоднішня аудиторія, то починаю вірити у світле майбутнє.
Олександр Саврук: Які плани на майбутнє?
Іван Малкович: Моя давня мрія – видати "Історію України" у стислому доступному форматі як для дітей, так і для дорослих. Це мають бути найкращі ілюстрації та описи історії нашої країни. Створення такої книги потребує багато часу. А головне, що нам ніхто не вказуватиме – хто герой, а хто не герой в історії Україні, про що писати, а про що – ні.
[Вірш на останок]
люблю тебе впізнавати
на всіх картах світу
ловлю твій лет
на глобусах прудкообертальних
мила моя вітчизно
кумедія моя зворушлива
ні пташка ні звірятко
ні ведмедик
ні качечка
ані гусеня –
ведме-гýся
(оце ж тобі
небесний Гансе Християне
ще одне бридке качатко)
головою в європі
хвостом до матрьошки
(з вороніжчиною й кубанщиною
була б ти пишногузніша)
утікаєш небого від тої
всепоглинаючої матрьошки
що всіх своїм кремльом накриває
утікаєш
ніяк не втечеш
орди матрьощенків
на чужиш батарейках
зачаїлися в тобі
обліпили тебе
й рідні псевдотелесики
що чубляться ниють
і лукаво обіцяють
пшонця під крильця
і обскубують
але ось я примружуюсь
і ясно бачу
як ти розбігаєшся по воді
набираєш ротом повітря –
твоє відстовбурчене крильце
готове до польоту
розбігаєшся –
летиш – співаєш –
клекочеш –
і нас надихаєш –
і будиш нас серцем
і любиш нас крúльцем
...боюсь за твою ліву лапку
Текст підготували Анна Глива і Оксана Ожигова
Фото: Марина Негодіна
Біографія Івана Малковича
1961, 10 травня - народився у Березові Нижньому Косівського району Івано-Франківської області
1976 - після закінчення місцевої школи вступає на скрипкове відділення Івано-Франківського музичного училища імені Д. Січинського
1980 - вступає на філологічне відділення Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка.
1984 - побачила світ перша поетична збірка "Білий камінь" (Київ, в-во "Молодь"). "Найніжніша скрипка України" - так назвала молодого поета Ліна Костенко у видавничій рецензії на "Білий камінь".
1986 - став (наймолодшим на той час) членом Спілки письменників СРСР.
1989 - долучається до організації першого молодіжного пісенного фестивалю "Червона Рута".
1992 - у створеному власному видавництві "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА" видає першу книжку - "Українську абетку".
2002 - Форум видавців у Львові визнає "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГУ" найкращим видавництвом року в Україні.
2004 - Форум видавців у Львові визнає Івана Малковича найкращим директором видавництва в Україні.
2004, 2008, 2009 - входить до "ТОП-100 найвпливовіших людей України" щорічного рейтингу журналу "Кореспондент".
Фото
Відео
