27 вересня kmbs провела відкриту подію «Мистецтво, як lifestyle у бізнесі». Запрошені спікери: Євгеній Уткін, президент і голова ради директорів «КМ Core», та Богдан Бенюк, український актор театру і кіно. Модератором події був Олександром Савруком, деканом kmbs.
Спікери поділилися своїм досвідом та обговорили такі питання:
• Чому люди свідомо і несвідомо прагнуть до мистецтва?
• Мистецтво, як надихаюча сила
• Як мистецтво може впливати на бізнес?
• Мистецтво, як основа управлінського стилю і культури
Олександр Саврук: Сьогодні маємо рефлексивну бесіду про мистецтво як стиль життя. Будемо шукати баланс між мистецтвом, менеджментом та життям. В гостях у нас бізнесмен Євген Уткін та народний артист України Богдан Бенюк.
Євгеній Уткін: Нещодавно я був у містечку Далянь (Китай). Це місто адміністративного значення (по типу нашого районного центру), однак, його населення становить 6 млн. осіб, а валовий національний продукт - на 30% більше, ніж в Україні. Там відбувався круглий стіл на тему культури та мистецтва як бізнесу, і мене дуже вразила цифра, якою оцінили американський бізнес у сфері мистецтва - $166 млрд. А 5,7 млн. американців так чи інакше залучені у сферу культури. Сюди належать власники галерей, організатори концертів, фестивалів та ін. А в Британії, наприклад, 76% дорослого населення кілька разів на рік відвідує культурні установи й заходи. Такий масштаб зумовлений тим, що в цих країнах величезний притік туристів, які залишають свої гроші в найпопулярніших містах, таких як Нью-Йорк та Лондон. Туризм є частиною національної культури, тому туристичний бізнес - це також бізнес в культурі, однак він тримається не лише на продажі квитків. Це має бути цікавим тим, хто це творить і організовує.
Богдан Бенюк: Ми задовольняємось тим, що Україна географічно розташована в центрі Європи. А культурно, де вона? В підніжках. Коли наш театр ім. Франка приїздив в Петербург з гастролями, усі критики були здивовані від професійності, серйозності підходу в підборі акторів, відсутності легковажного жанру, де береться одна зірка й грає увесь спектакль. Росіянам, наприклад, страшенно сподобалась «Кайдашева сім’я». Також ми привезли туди «Фауста», «Швейка», «Одруження» і ще кілька п’єс. Люди і намагались напряму відчути акторів.
Театр мені особливо болить, бо він занепадає. На кіно накладена «лапа» інших структур, які розуміють, що це надзвичайно дохідне місце. Театр добре розвивається в Лондоні, Москві – там кожного року відкривається театральне приміщення. А у нас, наприклад, театр на Подолі не можуть добудувати вже стільки років. Ми живемо у середовищі людей, що перенасичено байдужістю до цього виду мистецтва.
Ми, як театральна компанія, існуємо за рахунок того, що знаходимо людей, які дають нам певну суму грошей. Ці гроші потім відбиваються рекламою. Причому, якщо вистава буде одноденною, то вона вийде збитковою, тому треба кілька днів їздити по містам, щоб усе окупилось. Але переконати людей, щоб вони інвестували у такі речі, надзвичайно важко. Це одна з причин того, що бізнес в Україні, до певної міри, є не українським. Тому коли ти приходиш і розповідаєш, що твій проект побудований на традиційних українських видах мистецтва, то тебе просто не розуміють і не бачать мотивів, щоб дати на це грошей. Однак коли ти цим почав займатися, то з’являється апетит до цього, кайф, азарт, і навіть туга, якщо робота припиняється. І коли ти бачиш, що ця робота мала певний резонанс і підтримку, коли розкуплено хоча б 60% квитків, то хочеться цим займатися далі. Однак завжди буде щось заважати. Наприклад, нещодавно ми відіграли виставу у театрі Л.Українки, де лише оренда приміщення коштувала майже 50 тис. грн. в день. Які ж тоді мають бути квитки? Не кожен зможе їх купити, окрім тих хлопців в шубах, що викуповують перші ряди по 3-3,5 тис. грн. за місце. Є практика «впарювання» квитків, коли тобі телефонують і починають заманювати різними цікавинками та незвичайностями тієї чи іншої п’єси. Наш театр цим не займається. Для нас є дуже важливим знайти того, хто дійсно приходить і отримує від цього задоволення. А це, передусім, вчителі, педагоги, лікарі, тобто люди, які більш менш забезпечені в місті і цікавляться культурою, мистецтвом. В нашій сфері повинна бути присутня велика доля ентузіазму. Коли люди бачать, що ти, окрім грошей, витрачаєш ще й інтелектуальні вміння, до тебе виникає повага, довіра.
Олександр Саврук: Управляння не є наукою чи мистецтвом. Управлінцем може бути персона, яка створює певні цілісні ідеї. Що це за естетична енергія, звідки вона береться в мистецтві і як реалізовується в бізнесі?
Євгеній Уткін: На мій погляд, людина живе заради задоволень, в тому числі і естетичних. Тому бізнес як заробляння грошей, не є бізнесом. Всі люди по-різному інтелектуально і культурно розвинені. Тому естетичне сприйняття бізнесу може бути абсолютно різним. І проблема сьогодення полягає у тому, що естетику та культуру важко пояснити людям, які повинні будувати інфраструктуру, театри, культурні установи і т.д. Бізнесмени повинні брати участь у будуванні інтелектуальної й культурної платформи. Мій власний досвід у цій справі - це проекти «Гогольфест», «Jazz in Kiev», «Майстер-клас», «KM Core». Це були спроби побудувати інтелектуальні платформи. Радує тут те, що у цьому напрямі мало конкуренції. В більшості випадків все закінчується «квадратними метрами». Зараз у нас є один культурний проект, на який виділяються гроші, однак він теж тісно пов'язаний з цими «квадратними метрами». Але у ХХІ ст. потрібно думати не про «квадратні метри», а про те, що всередині. Це стосується і бізнесу, і театру, і будь-якого мистецтва. Особисто я маю бажання вчитись і жити завдяки тому, що останні кілька років спілкуюсь з такими людьми як Богдан, тобто акторами, з художниками, композиторами. У нас є великі люди. Наприклад, Тетяна Калініченко, художній керівник та диригент «New Era Orchestra» - одна з найбільших диригентів сучасності. Я щасливий і вдячний долі за те, що дала змогу мені бути біля цих людей, насолоджуватися їхніми талантами, і підтримувати їх. Згадаймо Влада Троїцького. Його сьогодні запросили на режисерську посаду в Лозаннському театрі, одному з найвідоміших в Європі. Моя функція антрепренера полягає у створенні інтелектуальної платформи для того, щоб такі люди могли знайти себе і самореалізуватися.
Олександр Саврук: Коли люди абсолютно талановиті в мистецтві починають говорити про гроші, то управлінця часом це починає дратувати. Їх міркування є дуже спрощеними, вони переходять на великі суми, не прив’язують логіку мистецького продукту до грошей. Коли Олег Скрипка був в гостях у kmbs, ми йому задали питання, чи не хотів би він прийти повчитися, на що він відповів - «Я ж артист». Це при тому, що він підписує договори, приймає комерційні рішення і т.д. Як, на вашу думку, бути з цим?
Богдан Бенюк: Якщо ви почнете вчити Олега Скрипку бізнесу, то в нього втратиться апетит до мистецтва. І тоді Олег Скрипка буде нікому не цікавий. Творчих людей не можна чіпати. Вони підписують угоди, і їх, безперечно, цікавлять гроші, але нерозуміння виникає в іншому - як потім розпорядитися ними, на якому рівні вони йдуть, зрозуміти, як ця вся система живе і на якому етапі ти можеш долучитися до людини, яка надає живі гроші, а ти свій інтелект чи талант. Потрібно дати зрозуміти людині, яка дає гроші, що ти теж робиш інвестицію у вигляді свого інтелекту, і маєш прирівняти свій талант до тих грошей, щоб ці речі були еквівалентними. Наприклад, коли мені дають 100 тисяч гривень на виставу, то питають – який ваш вклад? На що ми відповідаємо, що ми артисти, ми будемо грати, а з нами працюють режисери, сценаристи і т.д. А якщо вистава буде погана, або на неї не прийде потрібна кількість людей? – запитують далі. Цілком можливо – відповідаємо, бо ці речі важко передбачити. Тому переконувати людину, що може дати гроші, в нашому випадку дуже, не просто. Ми виховані у поганій радянській системі, де театр є дотаційним, а це, у свою чергу, породило певний паразитизм, бо знаємо, що певні кошти дає держава. Це дає змогу експериментувати – вдасться вистава, то вдасться, не вдасться, то знімемо її. Немає інстинкту на ризик. От, наприклад, Єжи Гофман, нещодавно, заклав все своє майно у зйомки фільму. Людина дійсно ризикувала, і в його випадку це було виправдано, фільм мав успіх. Артист повинен бути сам собі менеджером і повинен себе розкручувати.
Євгеній Уткін: Дуже мало людей в житті реалізують один із десяти своїх талантів, які в них закладені. Дуже важливо знайти цей талант та розібратися в ньому режисеру, антрепренеру, керівникові. Людина повинна займатися тим, що йде від неї з середини і воно має результат.
Проблема нашої посткомуністичної країни в тому, що в нас гроші короткі й дорогі. Ми змушені кожного дня жити так, як ніби це останній день в житті. Ось ці короткі і дорогі гроші призводять до того, що люди починають займатися якимось операційним бізнесом, тобто купив – продав, побачив – забрав. О такі прості, навіть, примітивні рухи. На щось більш інтелектуальне, що розтягнуто в часі, наприклад, культура, цих людей не вистачає. Сьогодні бюджет Києва за рахунок культури можна було б збільшити у 10 разів протягом 3-4 років. Україна, за даними World economic forum, в рейтингу туризму не входить навіть до сотні країн, однак, на жаль, вона є одним із трьох пріоритетних напрямів у сфері секс-туризму. Україна не цікава для туристів. Зробіть цікаво! Для цього є всі можливості. Не варто думати про туризм лише в рамках Євро 2012, а на багато глибше дивитися в майбутнє, бо це прибутковий бізнес.
Богдан Бенюк: Дійсно, серед українців не вистачає стаєрів. Ми як жмут соломи, швиденько запалюємось і згораємо. Нам треба вчитися в тих людей, які стратегічно підходять до речей, вибудовують план, роблять забіги на дальні дистанції. Я абсолютно погоджуюсь з Євгеном в цьому. Ми живемо, в переважній більшості, як метелики-одноденки. Крім того, в нас все тримається на симпатії, на дружбі, на знайомствах, а не тому, щоб ми самі мали фінанси і змогли розпочати будівництво театру в Києві. В театр сьогодні ходить 4,5 відсотки населення країни. І такий стан справ однаковий що в Україні, що в США, що в Росії. В нас купа всіляких дуже гострих речей, яка ніяк не може вистроїтись системно, щоб запрацювати цілісно в механізмі.
Олександр Саврук: Актори мають колосальну силу, вплив, який спрямований на глядача, вони наділені, можна сказати, здатністю виховувати. Бо ці 4,5%, що ходять в театр, це люди, які думають, які приймають рішення, які живуть високими цінностями. Ви йдете на зустріч таким людям, як Євген Уткін, якось провокуєте їх?
Богдан Бенюк: Провокую. Чотири вистави, які ми поставили в своїй компанії, це матеріальна заслуга фармацевтичної компанії «Дарниця». Я різними шляхами виходив на тих людей, провокував до співпраці. Однак, чотири роки тому на цю компанію почався рейдерський штурм і вони перестали нас фінансувати. Потім ми знайшли інший канал – «Райфайзен банк Аваль», однак з «Дарницею» підтримуємо дружні відносини. Далі почалась криза і «Аваль» відмовляє. Шукаємо інших людей. Ніхто сам потрібну суму не може виділити. Той дає 10 тисяч, той ще 10, і так, по трохи, ми збираємо ці кошти. Однак коли ти випускаєш афішу, а їх там в списку вісім чоловік, вони починають висловлювати незадоволення, мовляв, а чому я на другому місці, а хтось на першому. Крім того, люди цього не зрозуміють. Тут повинна бути чіткість, адекватна співпраця. Згодом ми вийшла на Юрія Косюка, йому сподобався наш задум і він одразу дав нам гроші. Далі ми нарвались на о цих 50 тисяч в день за оренду приміщення, а це є Дамоклів меч, що висить над майбутніми проведеннями вистав і подальшим життям компанії. І ми в будь якому разі знайдемо вихід, бо навіть невеликий перепочинок в роботі компанії може призвести до її краху, про нас забудуть.
Євгеній Уткін: Якщо говорити про США, то там на 90 відсотків культура в приватних руках. Наприклад 90% MoMA (The Museum of Modern Art) - це приватна ініціатива. В Європі навпаки – 90% в культурі державна ініціатива. Займаючись таким проектом як «Майстер-клас», я почав шукати партнерів для «Гогольфест» та «Jazz In Kiev». І ми провели два таких експерименти. Перший - благодійний марафон під назвою «Пам’ятай», приурочений 25-тій річниці Чорнобиля. Не було великої рекламної кампанії, про нього, можливо, багато хто не чув, тим не менш відізвалось кілька десятків тисяч людей. Не пам’ятаю скільки точно ми назбирали грошей, однак суми вистачило на закупівлю унікальної апаратури для клініки ОХМАТДИТ. Другим експериментом була Пейзажна алея, де великою мірою присутня моя ініціатива та KM Core. Потім це стало некерованим процесом, хто хотів той давав гроші, особливо люди, які жили навкруги цієї алеї. Згодом там почали з’являтися скульптури, це місце зацікавило митців. В результаті ініціатива пішла і не все так погано.
Олександр Саврук: Який приблизний бюджет «Гогольфест»?
Євгеній Уткін: Я знаю точно який бюджет, але не буду говорити навіть приблизно. Я можу тільки сказати, що подібний захід в будь-якому куточку світу коштував би вдесятеро дорожче. Дякуючи талановитим колективам «Дах», «Даха-Браха», «KM Core», а в останньому знаходився бек-офіс заходу, все вдалося здійснити як найкращим чином. Крім того було більше сотні волонтерів, без допомоги яких було б набагато важче все організувати. Бюджет був достатньо великий, не буду повторювати кожного року цю цифру, але коштує це все дорого. Але це не головне. Головне те, що до цього проекту приєдналось 30 країн. Відкриття фестивалів проводилось з іноземними посольствами, федерацією футболу. Питання не в грошах, питання в самовіддачі. Для мене особисто дуже важливо бачити мистецтво у всьому, що мене оточує. Можна йти по Києву і звертати увагу на купи сміття, а можна їх не бачити, однак бачити величні столітні архітектурні забудови. Я обираю друге. «Гогольфест», як модель сучасної компанії ХХІ ст., це інтелектуальна платформа, інфраструктура, але не «квадратний метр». Тут є майстер-класи, андеґраунд, тут є можливість самовираження. Причому тут об’єднані всі види мистецтва, всі напрями культури. Що тут ще важливо, то це те, що на цій платформі було б місце і для дорослих, і для дітей.
Олександр Саврук: Актори плекають мистецтво. А хто може працювати з акторським талантом?
Богдан Бенюк: Це має бути режисер, наприклад Жолдак, який з цим талантом має право працювати. Однак не всі режисери мають право це робити. Справжній режисер повинен бути педагогом. Мені в житті траплялось таких не багато. Справжні педагоги з них ті, хто разом зі мною робили відкриття, запалювали мене, заставляли мене виконувати таку роботу, яка мене відкривала.
Євгеній Уткін: Сьогодні у нас наявний дефіцит людей, які могли б сформувати, і ще важливіше, сформулювати запит. От саме для України важливо сформулювати цей запит – що це за країна, яка в неї місія в світі серед інших країн? І, мабуть, найголовніша роль антрепренера зуміти формулювали це питання. І ці люди приходять не знати звідки і формують та формулюють цей запит на людей, які готові трансформувати свої мегацілі у конкретні речі. Однак неможливо навчити людину формувати такі запроси, це приходить звідкись з середини, або ж спонукається певною силою, що наштовхує робити благородні та духовно значущі вчинки. Насправді, коли я вирішив для себе, чому саме є Україна, я не міг це пояснити комусь, проте я знав відповідь для самого себе і був впевнений у своїй правоті. Однак з часом, коли я спробував щось робити в цьому напрямі, коли пройнявся цим, в мені утвердилось пояснення, яке я зараз уже можу публічно висловити. Зараз досить жваво обговорюється різними колами ідея «русского мира». І я, як глибоко російська людина, вважаю, що проблема цього миру в тому, що є піраміда, на верху якої сидить цар, а сьогодні взагалі два царі, які до того ж придумали нову технологію, що продовжує їхнє життя при владі. Далі є держава, державний апарат, а на самому низу є «піпл», який, вибачте, все «хаває», і так було споконвіку, від коли існує російська державність. Тому місію України я вбачаю в тому, щоб перевернути цю піраміду. Чому це робить не Білорусь, не Росія, а саме Україна? Тому що тут люди найдовший час були вільними, я маю на увазі козаків, козацьку державу. Мені здається, що саме люди, які живуть на теренах України, здатні перевернути цю піраміду, і поставити себе на місце царів та прирівняти всіх у правах. З такою місією можна виходити у світ, її можна продавати як мистецьку модель. І до цього будуть тягнутися люди, які прагнуть самовираження. Бо такий ідейний заряд який має Україна, яка віками виборювала своє право на існування, важко знайти. В нас повинен бути сформульований такий запит тими людьми, про яких я говорив, і цей запит повинні відчути всі, хто живе в цій країні. Це, приблизно, може бути мікромоделлю компанії.
Олександр Саврук: Одного разу в kmbs ми запросили Блаженнійшого Любомира Гузара. З поміж іншого ми заговорили про місію в житті. І тут він мене поправив – "покликання". Для людей правильніше вживати цей термін. Покликанням є те, до чого ви ближче як митці, з чим ви можете грати, створювати чи відроджувати щось. На такому самому фронті перебуває і бізнес. Як їм об’єднатися, об’єднати свої покликання, цінності і працювати разом?
Богдан Бенюк: Дуже важливий момент тієї піраміди, про яку говорив Євген, це момент освіти і те, з ким працюєш. Я часто вживаю такі терміни як школа першого рівня, лікбез, навчання, роз’яснювальна робота. Це важливі речі, які треба робити. Лікбезу потребує і бізнес. А виховний лікбез – з ким цей бізнес робити, чи з ким цю піраміду перевертати. Ми живемо в суспільстві, ніби ми тут з’явились на дуже малий час і це є нашим тимчасовим пристанищем. Немає глобального моменту, коли йде усвідомлення того, що треба побудувати щось в ім’я народу, щось взаємопов’язуюче і довготривале. Потрібно все зробити для того, щоб наш загал зрозумів, для чого потрібна вистава, для чого потрібен фестиваль, мистецтво і для чого ця країна існує.
Олександр Саврук: Звідки береться рівень «шароварщини» у мистецтві й бізнесі?Євгеній Уткін: Еліта – це ті люди, які задають моральну планку в різних галузях – в культурі, бізнесі, політиці. 20 років незалежності ніби то й не багато, однак за цей час стався доволі масштабний витік еліти, або майбутньої еліти, до Росії, США, Європи. За цих 20 років населення зменшилось на 15%. Виїжджали, в більшості, люди, які могли і бажали себе реалізувати в кращих умовах. Це питання запиту. Стосовно «шароварщини» в бізнесі, вона пов’язана, знову ж таки, з короткими і дорогими грішми. Треба потроху відходити від поняття національний бізнес, та виходити на міжнародний рівень, і шаровари самі собою зникнуть. Стосовно «шароварщини» в культурі, я її не бачу. Я часто їжджу по світу і відвідую концерти джазової та класичної музики. Так от, якщо говорити про українських музикантів – це найвищий світовий рівень, і в джазі, і в класиці. Ми маємо унікальні вікові музичні традиції. «Шароварщина», мабуть, залишилась лише в телевізорі, який дивляться все менше й менше людей. Проблема лише в тому, що ми не вміємо поважати себе, гордитися собою та поважати сусіда. Іноді навіть зі сміття можна зробити витвір мистецтва.
Олександр Саврук: Дякуємо, колеги! Це була дійсно надихаюча зустріч, на якій прозвучало багато не простих речей. Ми по волі виходимо на усвідомлення, що естетична енергія в еліті народжується.
Спікери: довідка
Євгеній Уткін заснував компанію "Квазар-Мікро" у 1990 році, де займав пост Президента та Голови правління. У 2005 ВАТ "Сітронікс" придбав 51% компанії "Квазар-Мікро", а в лютому 2006 року Євгеній Уткін був призначений на посаду президента ВАТ "Сітронікс". Під його керівництвом компанія вийшла на Лондонську фондову біржу, отримавши ринкову капіталізацію 2 млрд. 300 млн. доларів США та стала найбільшою у Східній Європі хай-тек компанією.
У жовтні 2007 року пан Уткін залишив пост президента ВАТ "Сітронікс". У червні 2009 року бізнес міжнародної IT -дистрибуції і бренд "Квазар-Мікро" вийшли зі складу ВАТ "Сітронікс" і були викуплені власникаминазад.
Сьогодні Євгеній Уткін є Президентом та Головою Ради директорів "KM Core" (раніше "Кvazar-Micro Securities").
За ініціативою пана Уткіна з 2009 року під брендом "KvazArt" відбувається підтримка проектів напрямку освітніх та культурних ініціатив. Найбільш відомий проект - джазовий фестиваль "Jazz in Kiev". Розвитком освітніх та культурних проектів опікується культурно-освітній центр "Майстер Клас".
Богдан Бенюк - президент театральної компанії «Бенюк і Хостікоєв», народний артист України.
Народний артист України, член Спілки театральних діячів і Спілки кінематографістів України, кавалер ордену Св. Михаїла.
Народився 26 травня 1957 року у карпатському с. Битків Надвірнянського району Івано-Франківської області. У 1974 р. вступив на кіно-факультет Київського театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого. Першу роль у кіно отримав у 1975 р., а в театрі — в 1977 р.
З 1978 р. по 1980 р. працював у Театрі юного глядача.
З 1980 р. працює у Національному драматичному театрі імені Івана Франка.
У 1989—1994 рр. — старший викладач Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого.
З 1995 р. — постійний ведучий телепередачі «Шоу самотнього холостяка» на І-му Національному каналі УТ, а з 2001 р. — ведучий телепередачі «Біла ворона» на каналі Студії «1+1» (2-й Національний канал УТ).
Переможець Конкурсу Загальнонаціональної Премії та "Людина Року 2002" у номінації Актор Року.
У 2000 р. разом із театральним продюсером і режисером Мирославом Гринишиним та актором Анатолієм Хостікоєвим створив театральну компанію «Бенюк і Хостікоєв», де грає у комедії "Швейк"(режисер Мирослав Гринишин), комедії "Сеньйор з вищого світу"(режисер Анатолій Хостікоєв), драмі "Про мишей та людей" (режисер Віталій Малахов) та рок-опері "Біла ворона.Жанна д'Арк" (режисер Анатолій Хостікоєв).
Творчі здобутки:
Народний артист України — 1996 p.
Лауреат Державної премії ім. О. Довженка (1999 р.) — за фільм «Москаль-чарівник».
Нагороджений орденом Св. Михаїла (2002 р.).
На театральних фестивалях спектаклі з його участю було відзначено першими преміями:
- «Момент» — «Золотий лев» у Львові (1988 р.);
- «Сон у літню ніч» — Единбурзький фестиваль, Англія (1994 р.);
- «Швейк» — "Театральні конфронтації-97" у Любліні, Польша(1997), «Мітл-фест» у Чівідале ді Фріулі, Італія (1999 р.) — визнаний найкращим актором.
Отримав дві нагороди на щорічному присудженні премій «Київської пекторалі» за ролі в спектаклях «Сто тисяч» І. Карпенка-Карого (1995 р.) і «Пігмаліон» Б. Шоу (2000 р.).
Приймає участь в антерпризних виставах: "Не боюся сірого волка"(режисер Андрій Жолдак), "Яго"(режисер Віталій Малахов).
Фото
Відео
