Чужий серед своїх

П'єр Тейяр де Шарден – теолог, філософ, природознавець – поєднав у своєму вченні науку, релігію та містицизм. Він одним з перших висловив думку про можливість виходу людини за межі, які відведено їй законами природи.

 

 

 

 

 

 

 

Пролог

П'єр Тейяр де Шарден (1881–1955) народився у фамільному маєтку, розташованому в центрі Франції, у гірській провінції Овернь. Згадуючи дитинство, мислитель писав: «Овернь виліпила мене. Вона була для мене і музеєм природничої історії, і заповідником дикої природи. Там я пізнав радість перших відкриттів». Батько – Еммануель Тейяр де Шарден, натураліст-любитель, - став для хлопчика першим учителем природної історії. Мати, внучата племінниця Вольтера, яка успадкувала гостроту і незалежність думки великого вільнодумця, але не його атеїстичні погляди, долучила сина до християнського містицизму.

Серед перших дитячих вражень П'єра – потрясіння, якого він зазнав, побачивши, як миттєво зникають у вогні зстрижені матір'ю локони його волосся. Тоді хлопчика вперше вразила крихкість навколишнього світу. Можливо, його ранній інтерес до колекціонування каменів став виразом дитячого прагнення знайти альтернативну, міцнішу реальність. А першою «експедицією» шестирічного П'єра стала подорож до вершини вулкана, куди він вирушив сам-один, аби подивитися, «а що ж там усередині». По дорозі «вулканолог» заблукав у горах, де його за кілька годин знайшли  до смерті перелякані батьки. У дванадцять років хлопець вступив до єзуїтського коледжу, а перед завершенням навчання написав батькам про своє рішення стати членом Товариства Ісуса.

 

Роки пізнання

Юнак продовжив навчання в єзуїтській семінарії на острові Джерсі. Там він склав свої перші обітниці. Тоді ж один із наставників надихнув його на серйозну дослідницьку роботу, сказавши, що найвірніший шлях пізнання бога пролягає через науку. Молодий Тейяр захопився геологією і палеонтологією. Повною мірою свою пристрасть натураліста він зміг реалізувати в Каїрі, де викладав фізику і хімію в єзуїтській семінарії. Весь вільний час новоспечений викладач проводив на околицях міста, насолоджуючись «сліпучим блиском Сходу», вивчав природу пустелі, збирав колекцію викопних рослин, комах, рептилій.

А після повернення до Європи продовжив наукові й духовні пошуки. Важливу роль в його становленні як вченого відіграла дружба з абатом Анрі Брейлі, видатним французьким  археологом, дослідником доісторичної епохи. Глибоко вразила Тейяра праця француза Анрі Бергсона «Творча еволюція», у якій цей філософ виклав свою теорію розвитку світу. Все більше Тейяра захоплює таємниця походження й еволюції людини. Все більше він стверджується в думці, що реального прогресу можна досягти тільки за умови, якщо наука і віра перестануть розглядатися як антиподи, а складуть єдине ціле.

 

 

 
Ми не людські істоти, які мають духовний досвід, – ми духовні істоти, які мають людський досвід

 

 

Тейяр писав: «Після майже двовікової затятої боротьби ані наука, ані віра не змогли послабити одна одну. Навпаки, стає очевидним, що вони не можуть нормально розвиватися одна без іншої з однієї простої причини – обидві одухотворені одним й тим же життям. Ані у своєму пориві, ані у своїх тлумаченнях наука не може вийти за межі самої себе, не забарвлюючись містикою та не заряджаючись вірою.»

Коли почалася Перша світова, вчений-монах пішов на фронт санітаром. Полк, в якому він служив, брав участь у битвах на Іпрі, на Марні, при Вердені – найтяжчих боях тієї війни. Біль, страх, страждання, втрати (на фронті загинув брат Тейяра) – хиткість і ефемерність матеріального світу проявилися з неймовірною гостротою. У чому ж можна знайти противагу? У силі духу? Тоді чи не дає війна ще й можливість піднятися на новий щабель духовної еволюції?

Розмірковуючи про свій внутрішній стан напередодні однієї з битв, Тейяр писав: «Ніхто не може знати, що чекає нас попереду. Але те, що ми відчуваємо зараз, неможливо вписати в рамки пригніченості. Швидше це відчуття якоїсь піднесеності, відстороненості. Так, звичайно, поруч йдуть сум, душевний біль (так завжди буває під час фундаментальних змін), але це ще і незрозуміле почуття вищої радості – відчуваєш, як усередині тебе рухається потік енергії й свободи, ніби розгортається нова форма душі. Нічого подібного не буває в повсякденному житті. Може, саме звідси цей загадковий феномен “ностальгії за фронтом”? І чому нас приваблює фронт? Можливо, тому, що в певному сенсі він є екстремальним кордоном між тим, що ти вже усвідомлюєш як реально існуюче, і тим, що лише ще формується?»

Війна закінчилась - і солдат знову став ученим. До Шардена приходить світова слава, його обирають членом Французької академії. Але одночасно назріває й конфлікт з керівництвом Ордену єзуїтів, який вбачає в науковій системі мислителя неприпустимий радикалізм. Щоб вільно займатися науковою діяльністю, Шардену було потрібно вийти з Societas Jesu, а це для нього було немислимим. Тому він підкорився рішенню свого керівництва і поїхав до Китаю. Так розпочався період мандрів, що тривали до кінця його життя. Найбільш значним науковим досягненням Тейяра тих років стало відкриття в Китаї останків синантропа (інша назва «пекінська людина») – невідомої раніше форми викопної людини.

 

 

 
Людина – не центр універсуму, як ми наївно вважали, а спрямована вгору вершина великого біологічного синтезу

 

 

Кілька разів мислитель звертався до керівництва Ордену за дозволом опублікувати свою головну працю «Феномен людини», поки не усвідомив, що при його житті такого дозволу не дадуть. За кілька місяців до смерті в щоденнику він записав слова письменника Жоржа Бернаноса: «Всі пригоди у сфері духу – це Голгофа».

 

Шлях до надрозуму

Тейяр де Шарден, серед перших, висунув ідею про те, що Земля – це живий організм, гігантська біологічна надсистема, яка пронизана Духом. Внутрішнє життя (або психожиття) є не тільки в людини, але у всього сущого – і у тварин, і у рослин, і у об'єктів неживої природи.

За Шарденом, людина є закономірним підсумком тривалої еволюції органічного світу, який, у свою чергу, є результатом розвитку неорганічної матері (переджиття). Філософ писав: «Людина – не центр універсуму, як ми наївно вважали, а (що набагато прекрасніше) спрямована вгору вершина великого біологічного синтезу. Людина, і тільки вона, – останній за часом виникнення, найсвіжіший, найскладніший, найбільш райдужний та багатобарвний з послідовних пластів життя.»

 

Також Вам можуть бути цікавими такі матеріали:

У цивілізаційному лабіринті

Віталій Портніков: «Нереально реформувати країну без політичної нації»

Альфрід Ленгле: у пошуках внутрішньої згоди

 

З появою людини Земля почала наповнюватися думкою, стала розвиватися ноосфера – її «мислячий пласт». На думку мислителя, «Земля не тільки покривається міріадами крупиць думки, але й огортається єдиною мисленнєвою оболонкою, що утворює суцільний згусток думки у космічному масштабі, що безмежно продовжується в часі та просторі.»

Але будь-яка жива система проходить чітко визначені цикли розвитку. І якщо людина – пік еволюції, то постає запитання – що ж далі? Шарден писав: «Просунувшись до людини, чи не зупинився світ у своєму розвитку? А якщо ми ще рухаємося, то чи не перебуваємо напередодні падіння? Хто може гарантувати нам завтра? А, не маючи впевненості в тому, що це завтра існуватиме, чи можемо ми жити, коли в нас прокинувся жахливий дар - дивитися вперед?»

Філософ вважав, що за своєю природою прогрес – це все або ніщо. «Є два, і тільки два напрямки: один – вгору, інший – вниз, і неможливо, зачепившись, залишитися на півдорозі.»

Але в чому, згідно Шардена, полягає шлях прогресу як руху вгору? «Еволюція є сходженням до свідомості, - писав він. - Це не заперечується навіть найзатятішими матеріалістами або принаймні послідовними агностиками, гуманістами. Отже, еволюція повинна досягати кульмінації попереду, у якійсь вищій свідомості… Майбутнє може бути лише над особистістю в пункті Омега.»

 

 

 
Ми знаємо себе й управляємо собою лише в немислимо малому масштабі

 

 

У кінцевому підсумку, за Тейяром де Шарденом «феномен людини» трансформується у«феномен людства», і тоді всі бар‘єри між людьми будуть подолані, й почнеться конвергенція - світ перейде до вищого синтезу, «настане фінал й увінчання».

«Кінець світу – це критична точка одночасного виникнення і виявлення, дозрівання і втечі, - писав мислитель. - Кінець світу – це внутрішнє повернення до себе усієї ноосфери в цілому, що досягла одночасно найвищого ступеня і своєї складності, і своєї зосередженості. Кінець світу – це  переворот рівноваги, відділення свідомості, що, врешті-решт, досягне досконалості, відокремиться від своєї матеріальної матриці, щоб відтепер мати можливість усією своєю силою спочивати в Бозі-Омега.»

 

Деякі цитати Тейяра де Шардена:

- Ми не людські істоти, які мають духовний досвід – ми духовні істоти, які мають людський досвід.

- Велика машина людства повинна діяти, виробляючи надлишок духу. Якщо ж породжується лише матерія, це означає, що вона працює на зворотному ході.

- Ніщо на землі не може наситити нашу спрагу до знань.

- Немає вершин без прірв.

- Ми знаємо себе й управляємо собою лише в немислимо малому масштабі.

- Любити все та всіх – суперечлива й хибна вимога, яка у підсумку призводить лише до того, що не люблять нікого.

- Смерть планети – заключна фаза феномену людини.

Коментарі