Еволюція уявлень про цінності

Що насправді означає поняття «цінність»? Який зміст вкладався у нього протягом різних періодів історії людства? І чому цінності є для нас такими важливими? Про це розповів філософ та письменник Тарас Лютий учасникам програми Presidents‘ MBA kmbs.

 

 

 

 

 

 

Дисципліна про цінності

У філософській традиції дисципліну про цінності прийнято називати аксіологією. Цей доволі молодий напрям зародився на початку ХХ століття. 1902-го француз П’єр Лапі та 1908-го німець Едуард фон Гартман - незалежно один від одного - стали вживати це поняття, апелюючи до давньогрецького терміну ахіа (цінність). Цікаво, що вони обидва витісняли попереднє уявлення про сферу цінностей, яке було впритул пов’язане з економічними поняттями. Тобто поняття «цінності» зі суспільно-політичної перейшло у гуманітарну сферу.

Але якою є структура цінностей і їхня природа? Які є способи їх пізнання? І, нарешті, чи існують своєрідні ієрархії або певні сукупності цінностей? На ці запитання намагаються відповісти різні теоретики, які працюють у сфері аксіології.

Можна виділити два великі періоди розвитку поняття «цінності». Перший – тривав від античності до ХІХ століття. У цей час тема цінностей ще не актуалізується як самостійна, вона є контекстом, до якого апелюють. І наступний період – це друга половина ХІХ століття, коли відбулися перші спроби створення самостійної дисципліни, предметом якої були цінності.

Коли ми вживаємо поняття «цінність», йдеться принаймні про три значення: це 1) поняття «ціна» – суто економічне поняття; 2) «вартість» – це вже ширше поняття (наприклад, ми кажемо: «це варто уваги» або «це вартісні/невартісні речі); 3) і, нарешті ми говоримо про значущість.

Також можна виділити декілька контекстів, у яких функціонує поняття «цінності». Так, є об’єктивний контекст: коли ми вживаємо слово «цінність» як характеристику властивості речей, наприклад, при обміні. Тобто це стосується лише предметного світу і опосередковано людини.

Суб’єктивний контекст – це те, що стосується людини. І, говорячи тут про цінності, ми обов’язково маємо на увазі психологічні якості індивіда, коли він здійснює певний ціннісний акт – скажімо, акт оцінки. 

 

 

 
Цінності можуть мати дещо поверхневий характер, а також при загальному пошануванні цінностей може відбуватися їх підміна

 

 

Античність: «людина є мірою всіх речей»

Цінності родом з античності. Але що тоді могло вважатися ціннісним?  Спочатку це  поняття мало об’єктивний характер – воно стосувалось зовнішніх речей, якими можна захоплюватись. Візьмемо дуже вживане старогрецьке слово «космос», яке означає «порядок». Потім цим словом почали називати Всесвіт як протилежність хаосу, котрий під дією певної сили набуває впорядкованості.

Тобто цінність існувала як естетична категорія, аж доки засновник школи софістів Протагор не запропонував тезу про те, що «людина є мірою всіх речей; існуючих тим, що вони існують; неіснуючих тим – що вони не існують». Тобто якщо раніше Бог був тим, хто впорядковує світ, то тепер людина уповноважує себе на те, щоб наводити лад.

Отже, людина покладає на себе обов’язок давати оцінку і собі, і зовнішньому світу. Але відразу виникає запитання – а яка це людина? Хто, власне, може давати цю оцінку? І, вочевидь, філософи доходять думки, що не кожний може виносити «вироки», а тільки мудра, фізично повносправна і (цим ми завдячуємо Аристотелю) моральна людина.

Також Аристотель говорить про те, що хоча цінності мають яскравий суб’єктивний характер (залежать від того, хто їх виголошує і хто «дає міру всім речам»), є ще й об’єктивні цінності.

Такий порядок існував, доки Платон не висунув ідею домірності й цінності на рівні ідеальних сутностей (або ідей). Він запропонував цілу ієрархію ідей, на чолі якої стоїть найвища цінність, або Благо. Благо – це найвища ідея, до якої прагне все. До нього, як до найвищої цінності, скерована не тільки людина, але й увесь світ. Коли ми говоримо про Благо – то маємо на увазі й добро, і красу, й істину.

В античності з’являлися течії, які ставили під сумнів загальноприйняті визначення цінностей. Зокрема, своєрідними критиками цієї концепції були кініки (або філософи-«собаки»). Вони не боялися себе так називати, бо - подібно до собаки, яка гавкає на всіх, - скеровували свою критику проти будь-кого, хто вважав, що досягнув рівня універсальної розумності. Вже тоді зародилось усвідомлення, що цінності можуть мати дещо поверхневий характер, а також що при загальному пошануванні цінностей може відбутися їх підміна.

Діоген Синопський був типовим інтелектуальним провокатором. Цікавий факт: його батько був карбувальником монет. Тоді монет (як ми знаємо, це міра вартості) було не занадто багато. Діоген-старший обрізав монету, і відокремлений шматок мав таку ж саму вартість, як і друга її частинка. Верстата, який би друкував гроші, тоді не існувало, і, обрізаючи гроші, можна було запустити свого роду інфляційні процеси. Сам Діоген називав це «переоцінкою всіх цінностей». (Саме в нього Ніцше запозичив цей вираз.)

 

 

 
Стоїки говорили, що є цінності і є те, що їм протилежне (наприклад, невдячність, недосконалість)

 

 

Згодом Діоген зрозумів, що з цінностями на абстрактному рівні можна поводитись так само. Зрештою, чому люди раптом вирішили, що справедливими та належними до виконання є нав’язані ззовні закони, а не ті, що даються нам від природи? Революція кініків полягала в тому, що вони закликали повернутися до природного життя, як до більш цінного. Спосіб життя Діогена в бочці, хоча й є певною гіперболізацією, водночас став інтелектуальною провокацією – свого роду закликом до людей переосмислити те, що вони вважають цінним.

І, нарешті, стоїки першими починають вживати слово ахіа. В розумінні представників цього напряму жити потрібно у відповідності з природою, яка має свій порядок, котрий треба наслідувати. А результатом такої відповідності є здорове багате життя. Також стоїки говорили про те, що є цінності, і є те, що їм протилежне. Іншими словами, існує те, чого слід прагнути, і те, чого слід уникати (наприклад, невдячність, недосконалість – тобто все, що ми маємо відкинути).

В добу античності відбувається перехід від оцінки світу як такого до ціннісної орієнтації людини. З’ясовується, що є не тільки цінність як певна зовнішня ознака, до якої слід прямувати, але й поведінка людини також відіграє вагому роль.

 

Також Вам можуть бути цікавими такі матеріали:

П'єр Тейяр де Шарден: чужий серед своїх

Богдан Гаврилишин про стан України і світу

Мислення: теорії та експерименти

 

Середньовіччя: град земний і град Божий

У Середньовіччі ситуація кардинально змінюється. Постає питання: ми говоримо про те, що людина є мірою речей – але наскільки досконалою є ця людська здатність давати міру? Чи є межа між тим, що може поціновувати людина, і тим, де вона безсила це робити? Доба Середньовіччя покладала остаточну відповідальність за таке оцінювання на Бога. Не людина, а Бог є тим, хто може поєднати благо, істину, красу, добро тощо.

Саме в цей період було запропоновано розглядати цінності й антицінності (в античності цього ще не було). Так, середньовічний теолог Аврелій Августин у своїй праці «Про град Божий» говорить, що є град земний, де живуть люди, і є град небесний, куди люди можуть потрапити при належній поведінці у земному світі. Художньо-філософське вираження цієї ідеї запропонував у пізньому Середньовіччі Данте Аліг’єрі у «Божественній комедії». Її герой, сам Данте, у супроводі поета Вергілія проходить колами пекла, спостерігаючи за світом антицінностей.

 

Відродження: віра і скепсис

Мислителі доби Відродження намагались виправити похмурий погляд  на світ, який сформувався у Середні віки. Вони вважали, що, можливо, є перебільшенням все віддавати на поталу Бога і, напевно, ми не до кінця з’ясували кордони можливостей людини. Давайте подивимося, – казали вони, – яка ж є цінність в людині як такій? Яка роль цієї суб’єктивності? Що людина може робити – і що вона робити не може?
А в пізньому Відродженні ми вже бачимо певний скептицизм до людини та її цінностей. Наприклад, Монтень казав, що, ймовірно, в людині є великий потенціал, але також доволі великим є потенціал того, що можна назвати зазнайством. Тому говорити про цінності треба дуже обережно.

 

 

 
Неокантіанець Генріх Лотце говорив, що цінність – це гідність духовного буття людини

 

 

Новий час: у пошуках сенсів

В європейській культурі можна виділити два основні типи цінностей: цінності досвіду і цінності розуму. Хоча десь у XVII-XVIII столітті з’являється нейтральніша, менш елітарна характеристика цінності, яка виражалась в категорії «смаку». Наприклад, німецький філософ Еммануїл Кант пропонує визначення смаку, як людської здатності до судження. Тобто якщо в античності було поняття «міри», яку людина надає речам, то тут людина висловлює певне судження. Також Кант каже, що є цінності відносні (ті, до яких нас скеровують наші забаганки), а є абсолютні – ті, які скеровуються нашим розумом. Інакше кажучи, є удавані цінності, наприклад, марнославство, і є справжні. За Кантом критерієм справжньої цінності є обов’язок.

У другій половині ХІХ століття цінність стає повноцінною категорією, якою починають оперувати різні теоретики. В цей час, коли відбувається потужний технологічний стрибок європейської цивілізації, виникає спокуса поціновувати речі, які є результатом розвитку сфери природничо-наукового знання.

Постає питання – може, не в сфері духу людини, а в техніці ховається той чарівний біс, який дозволяє здійснити шалені й дивні прориви? Це починає непокоїти багатьох - і неокантіанець Генріх Лотце говорить, що цінність – це гідність духовного буття людини. Врешті-решт, існує самостійний світ, який потрібно оберігати від будь-якого прагматичного впливу цінностей, – каже Лотце. Також він наголошує, що цінності – це не те, що може вирішити поціновувати окрема людина. Цінності мають інтерсуб’єктивний характер – це те, що поділяється переважною більшістю людей. І якщо пізнання дає нам якийсь об’єктивний зміст речі, то розуміння чогось дає нам значущість і цінність. Тобто якщо світ є чимось явним, то цінності є належними – тим, до чого треба прагнути, до чого треба себе самого скеровувати.

На межі ХІХ і ХХ століття Фрідріх Ніцше реанімує твердження Діогена Синопського та пропонує свою програму – переоцінку всіх цінностей. Що ж не влаштовує Ніцше? Він ставить питання так – хто призначив ці цінності бути цінностями? Хто є відповідальним за те, що ми пояснюємо поняття «добра» і «зла» саме так? Чи не сталося так, що добро і зло раптом помінялися місцями? Може ми повинні здійснити генеалогію – з’ясувати справжню характеристику цих цінностей? За Ніцше, поганими є слабкість, відгородження від життя, а доброю - воля до влади.

Ніцше намагався «достукатись» до європейців, щоб вони реактуалізували цінності. Своєю критикою він відкриває шлях до відносності цінностей. І ми входимо у ХХ століття з переоцінкою цінностей, яку намагався здійснити цей мислитель.

У свою чергу, неокантіанці, прагнучи вберегти цінність як щось абсолютне, намагаються створити загальну теорію цінностей. Цінності, – вважають вони, – це певні ідеальні норми. Наприклад, такої думки дотримувався німецький філософ Вільгельм Віндельбанд. Він стверджував, що цінність – це обов’язковість, належність. Цінності не вкорінені у природі – це те, що ми відкриваємо. Це особливий третій світ (крім світу суб’єктивності та світу природного, об’єктивного).

Колега Віндельбанда Генріх Ріккерт говорить, що цінність – це не стільки науковий факт, який ми можемо виявити, скільки значущість. Цінність у такому сенсі протистоїть буттю, протистоїть дійсності, протистоїть життю, врешті-решт. Має бути якась система цінностей – і тоді можна говорити про певні підрозділи, ділянки, розгалуження цієї системи. Наприклад, наука має логічні цінності, релігія – містичні, мистецтво – естетичні, етика – моральні. А у повсякденному людському житті є місце для особистих цінностей - ми можемо говорити про дружбу, доброту тощо.

 

 

 
На думку Монтеня, в людині є великий потенціал, але також доволі великим є потенціал того, що можна назвати зазнайством

 

 

Після цього починається злива різних теорій, які намагаються в той чи інший спосіб переінтерпретувати поняття цінностей. Інколи їх зводили до психологічних явищ, і в цьому сенсі заперечувались абсолютні цінності. Семіотики – науковці, які мали справу зі знаково-символічними системами, - говорили про те, що цінності слід шукати в значеннях слів, а не в якихось предметах чи абстрактних поняттях.

У ХХ столітті німецький філософ Макс Шелер (з одного боку, представник такого важливого для філософії напряму, як феноменологія, з іншого – фундатор філософської антропології) ставить питання: цінність – це щось цінне і значуще само по собі чи цінне й значуще для нас? З точки зору самого Шелера, є абсолютна сфера цінностей, «володарем» якої є Бог, і потрібно побудувати ієрархію цінностей відповідним чином. Також можна розмежовувати цінності позитивні й негативні. Серед позитивних – краса, шляхетність, священне, серед негативних – потворність, неблагородство, несвященне. Тобто ієрархії цінностей відповідає ієрархія типів ціннісних особистостей. Наприклад, є митець, якому відповідають цінності насолоди й цінності життя. Є науковець або підприємець, якому відповідають цінності корисного. Є геній, який опікується духовними чи культурними цінностями. Є святий, якому відповідають релігійні цінності.

Втім, до кінця ХХ століття теорія цінностей стикається з кількома викликами з боку критиків. Серед них – німецький філософ Мартін Гайдеґер, котрий стверджує, що цінності – це безопорні поняття. «Слід визнати, що цінність – це порожнє поняття, яке відволікає нас від істинного буття», – каже він. Тобто ми оперуємо цими пустопорожніми поняттями замість того, щоб зрозуміти наше буттєве призначення. Хоча саме тоді, ймовірно, ми й зможемо з’ясувати, чим, власне, є цінність.

Ще один критик теорії цінностей – це представник аналітичної філософії Бертран Рассел. Він говорить про те, що цінність – це ненаукове поняття, його зміст залежить від смаку, а про смаки, як відомо, не сперечаються.

Важливим коригуванням цих критичних інтенцій була позиція польського феноменолога Романа Інгардена, який говорить про особливу сферу естетичного переживання при  спогляданні художнього твору чи при читанні літератури. Власне, ефект, який виникає в процесі сприйняття художнього твору, можна назвати ефектом цінностей.

Отже, з цінностями не все так просто. І навіть в межах сучасної філософії науки домінують суб’єктивні чинники відбору тієї чи іншої теорії.

Коментарі