Минулий досвід і сьогоднішні виклики

На зустрічі kmbs CHANGE talks Вахтанг Кіпіані, журналіст та публіцист, що займається вивченням  історії дисидентського руху в Україні, розповів учасникам MBA-програм kmbs, що означало бути українським дисидентом, чому досвід цих людей є актуальним сьогодні та що, на його думку, заважає Україні зробити радикальний крок вперед.

 

 

 

 

Дисиденти

Наприкінці 1980-х мені пощастило познайомитись з дисидентами. Це люди, які сиділи десятки років. Як виявилось, ставши незалежною, Україна, нічого не могла для них зробити (наприклад, на відміну від Естонії, де колишній дисидент отримував пенсію в $1000). Ми не могли дати їм ані грошей, ані слави, ані в будь-який інший спосіб подякувати за їхній подвиг. Для мене це були «маргінали», з якими за честь бути разом. І дуже хотілось щось зробити, аби допомогти їм стати відомими. Я не був ще навіть журналістом, але почав записувати з ними інтерв’ю та друкувати їх спочатку в газеті в Миколаєві, нанизуючи на «шампур» враження, емоції, знайомства.

У цьому середовищі були дуже різні люди, з дуже різною мотивацією: дехто хотів влади, дехто – слави. А дехто мав такий характер, що не міг ужитися з системою. Вони зараз також були б були суперопозиціонерами – якби дожили. Як казав Мирослав Маринович, проректор Українського католицького університету, а потім Борис Ґудзяк, президент УКУ, «Ми стоїмо на дисидентах, як на Атлантах – на які вже стали, а тому стали вищими, сильнішими й можемо більше».

Досвід дисидентів цікавий в тому сенсі, що, як потім виявляється, часи благодушності минають - і треба вміти сісти. Буквально два-три роки тому настала мить, коли багато хто з нас стояв перед викликом – мовчати і не ризикувати, або ризикувати та виграти цю страшну гру.

Якщо у бандерівців була перспектива: воювати, загинути в бою, знаючи, що твоя справа здійсниться колись, то у дисидентів не було жодних перспектив. У 1960-тих такі люди, як Дзюба, Чорновіл, Плющ, Світличний, Стус чудово знали, що вони не покинуть кордонів цієї держави, що в них немає фізичної сили перемогти систему, а тому налаштовувались на її довгу зміну – через культуру, освіту.

Цікавий психологічний феномен: дехто називав свої табірні роки найкращими. Бо СРСР, УРСР були для них «великою зоною» – а тюрма «малою зоною». І ця «мала зона» була набагато комфортнішою, ніж «зона велика». Вони там могли говорити про все, що завгодно, проводити семінари, читати. Бо, скажімо, у Володимирському централі могла бути книжка «Один день Ивана Денисовича» – а з інших бібліотек її вже було давно вилучено.

Спочатку мені здавалося, що виклики та складнощі, з якими стикались дисиденти, мають у першу чергу історичний інтерес. А потім виявилось, що саме життя України, якою вона є, змушує апелювати до цього досвіду – досвіду розумної опозиційності, вмінню казати «ні».

 

 

 
Людей, здатних чинити опір, система ламала, кидаючи в тюрми або роблячи пропозицію, від якої не відмовляються

 

 

Стус

Він був нонконформістом, котрий не міг вижити у цій системі. Якби система не була такою жорстокою саме до нього, він все одно б згорів, бо летів, як метелик на вогонь. Я розмовляв в з його останнім співмешканцем по тюремній камері, російським письменником Леонідом Бородіним. За поглядами Стус – український націоналіст, а Бородін – російський націоналіст, імперець, монархіст. Але оскільки вони були людьми культури, то домовились взагалі не говорити про речі, що їх розділяють. Бородін згадує час, проведений у спілкуванні зі Стусом, як найважливіший, найзмістовніший у своєму житті.

Правозахисник Семен Глузман у своїх публікаціях звинувачує Оксану Мешко в тому, що вона безвідповідально «втягнула» Стуса у табір. Сам же Стус писав, що він не міг вчинити інакше. Фактично він свідомо пішов на смерть («Якщо не я – то хто»). У цьому сенсі його доля була визначена заздалегідь. Він дав собі страшний урок – перевірив себе, але система виявилась сильнішою.

 

Система, що ламала чи поглинала

Вижити розумній людині в тій системі було практично неможливо. А унікальні випадки – це завжди всупереч системі… Є такий дисидентський анекдот: «Коли в Москві стрижуть нігті – в Києві рубають руки». Це так і було. Так, Бродському дають виправні роботи, Стусові відразу – сім років тюрми. Чому? І в одному, і в другому випадку йшлося про поезію. Але КДБ знав: у Стуса не просто поезія, а інструмент зміни суспільства. Інструмент, яким буде зламано нібито сильну систему… У Росії ж поезія – це була поезія. Вона міняла естетичний образ Росії, але не її сутність. Але українська, литовська, грузинська поезія, рух опору, не пов'язаний з творчою діяльністю, були спрямовані саме на це. Тому людей, здатних чинити опір, система ламала, кидаючи в тюрми, нищачи або роблячи таку пропозицію, від якої не відмовлялись.

 

Також Вам можуть бути цікавими такі матеріали:

Ольга Балашова: «Мистецтво – це інструкція до життя»

Малевич. Український вимір

Юло Вооглайд: «Люди не досягають нічого, тому що нічого не хочуть»

 

Величезна кількість людей була виметена з України, наприклад, в Росію. Це робилось свідомо, щоб інкорпорувати цих людей в систему та зробити безпечними. Якщо в Україні просто неможливо було згадати Грушевського, то в Москві ви могли взяти в спецхрані книжки про нього та написати дисертацію. Система зміцнювала себе, витягаючи талановитих людей та залишаючи на місцях другорядних, меншовартісних або просто таких, які за жодних умов не пішли на співпрацю.

Цікаво: в Україні було багато управлінців з Росії. Вони не змогли там відбутись - і їх система скеровувала сюди на почесне заслання. Серед них – і Амосов, і Антонов. Люди, які зробили кар’єру в Україні, у певний момент ставали першими політичними українцями. Маловідомий факт: коли в 1960-х роках відбувались перші посадки, 120 діячів науки та культури України (одним з яких був авіаконструктор Антонов), підписали лист проти цього. Уявити собі, що в Росії людина підписала лист на захист якогось «отщепенца», було неможливо. Багато інших людей в Україні, які не могли допомогти прямо, давали гроші дружинам, дітям дисидентів. Отже, у нас було набагато більш боляче, але й набагато перспективніше. Бо формувались перші невидимі зв’язки справжнього громадянського суспільства.

 

Самоідентифікація

У «Дзеркалі тижня» багато разів публікувалися матеріали соціологічних досліджень –  якою є Україна в поточному році. В одній із статей я помітив дуже цікаву річ – те, що українці досі не можуть визначитись – ким вони є. У 2010-му 30% українців не змогли відповісти на просте запитання соціолога: «Хто ви є?» Причина - наші провали 1990-тих років, наше постійне балансування між «мухами» і «котлетами», коли ми точно знаємо, що людина не дуже гідна, але все одно мусимо заключити з нею «контракт» чи «пакт» в парламенті. Отже, ми ніколи не матимемо таку ситуацію, як 2003-го в Грузії, коли 90% суспільства довірились одній політичній силі в демократичному процесі. Ми ж «розкладаємо яєчка» в різні кошики і у підсумку жоден з них не працює. Це є наслідком того, що в 1930-80 роках всі потужні інтелектуальні та організаційні сили було вирублено під корінь.

 

 

 
Якщо суспільство тебе полюбило, то цей момент потрібно використати якомога ефективніше (поки не розлюбило)

 

 

Чому Грузії вдалося

Напевно, Грузію можна назвати «Найбільш веселим бараком радянського табору». 1992-93-го я бачив, як йде громадянська війна у самому центрі Тбілісі. Це була трагічна ситуація, коли Грузія сама себе розчавила, знищила – стала класичною державою, яка не відбулась. Просто з 1992-го до 2003-й країна гинула. Для мене Грузія була «раковим хворим» – вона реально помирала на очах.

Коли до влади прийшов Саакашвілі – у мене був стриманий оптимізм. Він прийшов з системи Шеварнадзе – був для нього «своїм», походив з номенклатурної родини. До речі, це відповідь на питання «А чи може хтось з системи щось змінити?» – так, може. У певний момент такі люди виходять з «братського» чи «синівського» оточення та стають (або не стають) самостійними. Коли він став президентом, я побачив, що «ракова хвора» почала одужувати. Ця шокова терапія (а вона була реально шоковою) стала міняти Грузію.

Одним із принципових чинників успіху Грузії є те, що її керівники в той конкретний момент прийняли для себе рішення – не красти. Також вони не стали грати в гру зі старою системою. Якщо вона заважала розвитку – її ліквідовували. А за рахунок зменшення кількості людей в держструктурах – підвищувалась заробітна плата. Такі інструменти українська влада могла б використовувати. Але вони бояться за свою політичну репутацію. А Саакашвілі, маючи цей величезний запас довіри, не боявся. Він розумів: якщо суспільство тебе полюбило, то цей момент потрібно використати якомога ефективніше (поки не розлюбило).

Хто з наших політиків може ліквідувати пенсійний фонд? А в Грузії це зробили. Там, як і в нас, пенсійний форд був фікцією; адже реальних накопичень немає – гроші друкуються. Саакашвілі сказав – фонду немає, кому треба, йдіть ось в те віконечко, ставайте в чергу. Як виявилось: 20% пенсіонерів не пішли: когось не було в країні, а хтось ще не потребував цих копійок, і за рахунок цього було підвищено пенсії решті. Тобто це було рішення, яке в рамках існуючих процедур, конституції, прийняти неможливо. Можна сказати, що це була політична авантюра, яка завершилась великим успіхом, коли було запущено економіку та «за ручку» були приведені інвестори.

 

Стан журналістики та книговидання

Фактично в Україні не існує журналістики, як системи, що створює якісні продукти. Тут виникає запитання: українці не читають, тому що погана журналістика, або журналістика погана, тому що українці не читають? Так, у Польщі наклади газет, журналів та книжок у середньому в 10 разів вищі, ніж в Україні. За кількістю найменувань Польща виграє в України в п’ять разів (тобто поляк принаймні купує книжки). Вони читають Gazeta Wyborcza, яке до недавнього часу мала наклад 700 тис. щодня. Всі українські тижневики разом мають менший наклад, ніж один польський.

Книжки там продаються накладом десь 25-30 тис., а в Україні 2 тис. – це вже бестселер. У нас немає книжкових магазинів, немає відповідної культури, немає вміння розставляти пріоритети. Чому це так? Адже ми могли б робити те саме. На жаль, немає бізнесменів, які могли б побудувати це як систему. Одна із проблем, чому ми не можемо стати на ноги, власне, полягає в тому, що у нас є яскраві люди, але немає системи.

Коментарі