Відродження через кризу

Про можливості реформування та розвитку українського суспільства, а також про роль Церкви як інституції на цьому шляху спілкувались учасники Presidents’ MBA kmbs з настоятелем УГКЦ Блаженнішим Святославом (Шевчуком). Відео з цієї події можна подивитись тут.

 

 

 

 

 

Про життєвий шлях   

Я є наймолодшим головою Церкви з-поміж усіх Церков. Та я ніколи не думав, що очолюватиму якусь спільноту. Вважав, що моя Церква хоче мене мати викладачем, професором.

Половину свого життя  я прожив у Радянському Союзі, де познайомився з підпільною Церквою. Вона давала дуже тверді, фундаментальні орієнтири – як жити у таких обставинах. Я закінчив медичне училище і паралельно належав до підпільної семінарії, яка готувала майбутніх священнослужителів.

Потім я відслужив у армії, а коли повернувся – Церква вже вийшла з підпілля. Вона скерувала мене до Аргентини, на навчання, де я отримав звання бакалавра філософії. Повернувшись до України, я був посвячений у сан. На той час ми переживали вибух церковного життя: було дуже багато бажаючих вчитись богослов‘я, але не було викладачів. Я поїхав до Риму, де став доктором богослов‘я, і потім зайнявся викладанням.

Коли мені було 38 років, мене покликав Блаженніший Любомир і сказав, що час мені повертатись до Аргентини – для єпископського служіння. Архієпископом Буенос-Айреса тобі був теперішній папа Франциск. Він став тією людиною, що взяла мене за руку і пояснила, чого від мене очікують.

А потім – ще один сюрприз: 2011 року Блаженніший Любомир зрікається свого уряду, як голова Церкви. Зібрався Синод єпископів – і чомусь мене, наймолодшого, покликали бути новим головою.

Вже шостий рік я є головою Української Греко-Католицької Церкви і відчуваю, що мені дещо бракує управлінського досвіду. Деякі єпископи вчаться у бізнес-школах, адже їм – так само, як керівникам компаній – потрібне стратегічне мислення, планування і т.д. А в семінаріях мистецтву управління не вчать.

 

 

 
Кожен має своє власне сумління, і у ньому повинен шукати правду

 

 

Про український Ренесанс і зміни

Первинне питання, яке стоїть перед усіма людьми сьогодні: що означає те, що ми переживаємо? Що з нами діється? Чи це є суцільним хаосом і темрявою? Як інтерпретувати ту ситуацію, у якій ми живемо? Я пригадую свої останні зустрічі з Блаженнішим Володимиром (Слободаном) – ми намагались знайти відповіді саме на ці запитання. Він висловив таку гіпотезу: українське суспільство переживає час очищення. Хоча тоді ми ще не розуміли, що починається війна.

Віталій Портніков казав, що у 2014 році Україна нарешті де-факто отримала незалежність. Не уявну, не декларативну, а реальну. Моя позиція дещо перегукується з цими думками, але у дечому вона інша. Мені здається, що ми вступили у період українського Ренесансу, як би парадоксально це не звучало.

Всяке відродження починається внаслідок якоїсь кризи. Майдан став моментом вибуху кризи, яка повинна спричинити глибокі реформи. Хочемо ми цього чи ні, сприймаємо цей виклик чи заперечуємо його, але ми живемо в новому періоді нашого буття. Я його називаю українським Ренесансом, і він тільки починається. Це є поштовхом, спонукою для всіх нас, щоб думати і діяти по-новому, шукати ключ до розуміння цих подій, інтерпретувати їх, ставати каталізатором змін. Сучасні обставини, можливо, ставлять різні завдання перед релігійними діячами та бізнесменами, але одне незаперечно: ми живемо у новому часі, у новій епосі.

У таких обставинах Церква намагається мислити стратегічно. З багатьох причин, у тому числі – тому що політики дивляться не далі, аніж на період до наступних виборів. А коли втомлюються дивитись так далеко – то пришвидшують вибори. У той же час, нам усім хочеться бачити якусь перспективу. І саме ми – ті, хто цю перспективу може вибудувати.

 

Про універсальні постулати

У Церкви як інституції, що існує у цілому світі, є колосальний скарб досвіду з минулого та сучасного, з різних обставин та різних культур. Цей досвід викристалізував певні постулати для успіху – ключові елементи  соціальної доктрини Церкви. Але їх можна застосувати до будь-яких аспектів життя спільноти.

Їх усього чотири. По-перше, гідність людської особи. Це наріжний камінь будь-якого успішного починання. Люди мають відчувати себе гідними, відчувати, що їх цінують. По-друге, постулат спільного блага. Ми не є гравцями-одинаками. Чому аргентинські футболісти не виграють чемпіонати світу? Бо всі вони – зірки, але зліпити з них сузір‘я неможливо. Без спільного блага немає спільної мети, спільної стратегії, народу, держави й інших видів людських спільнот.

 

 

 
Коли Церкву не переслідують – вона слабне. А коли переслідують, то вона очищується і стає каталізатором змін

 

 

По-третє, постулат солідарності. Це дуже глибоке поняття, яке означає: якщо є спільне благо, то я маю не тільки користуватись ним, але й дбати про нього. Існує право на приватну власність, але, з іншого боку, усі блага є універсальними. Навіть коли ми маємо законне право на щось – воно ніколи не є на 100% нашим.

Четвертий постулат стосується субсидіарності. У термінах бізнесу – це підтримка приватної ініціативи, творчості. Це один з ключових елементів успіху, коли ми говоримо, скажімо, про будівництво держави.

 

Про спільне благо

Найбільша складність в українському суспільстві сьогодні – це поняття спільного блага. Можливо, це є наслідком перенаголошення на ньому в часи колективізації, коли абсолютно нівелювалась приватна ініціатива, гідність людської особи. Суб‘єктність від особи забиралась, і значення мав лише колектив.

Коли суспільство звільняється від такого минулого, є небезпека хитнутись в іншу крайність – атомізацію. Тому ми настільки схильні до анархії. Але сьогодні ми маємо збудувати державу, а саме поняття «держава» базується на понятті спільного блага.

 

Також Вам можуть бути цікавими такі матеріали:

У цивілізаційному лабіринті

Віталій Портніков: «Нереально реформувати країну без політичної нації»

Мислення: теорії та експерименти

 

Про персональну місію

Я відчуваю, що переді мною стоїть декілька ключових завдань. Голова Церкви є служителем єдності. Коли українці роз‘їжджаються по світу, саме Церква часто є тим містком, який з‘єднує їх з Батьківщиною, а також одночасно будує ширшу спільноту – «український світ».

Друге завдання – це бути лідером, тобто тим, хто мотивує рухатись вперед. Я впевнений, що коли якась структура, у тому числі Церква, не розвивається, - то вона одразу починає помирати. Розвиток Церкви у світі інтегрально пов‘язаний з інкультурацією, тобто перенесенням в сучасну культуру, сучасний спосіб мислення того, що ми звемо нашою традицією. І це не тільки про мову.

Ми сьогодні переходимо в нову систему координат життя і мислення, зараз твориться нова культура. Якщо Церква не зможе увійти до неї, не зможе внести в неї те, що, на нашу думку, внести потрібно, - вона буде маргіналізована, її ніхто не буде розуміти. Якось в Аргентині я запитав у одного юнака, чому він не ходить до церкви. А він відповів: «До музею можна прийти раз на рік, але жити там – навряд чи». Ця розмова спровокувала мене на серйозні роздуми, і стратегія нинішньої Церкви (стати живою парафією, місцем зустрічі з живим Христом) – це, у тому числі, відповідь тому хлопцю.

Церква існує у різних контекстах, у нас є різні громади й єпархії – малі й великі, одні тільки народжуються, а інші вже починають загнивати. Парафії у різних країнах – це також різні світи. Але у всіх них має бути щось спільне – всі вони мають бути живими, давати щось людям, «годувати» їх чимось.

 

 

 
Темрява не має власного змісту, це відсутність світла. Тому щоб побороти темряву, треба її освітити

 

 

Про світлі й темні сили

У Євангеліє Христос говорить до своїх учнів: «Я є пастир овець». З іншого боку, він каже їм: «Я посилаю вас, як овець між вовків». Здається, що ця фраза повна абсурду: як добрий пастир може посилати овець між вовків? Але найголовніше тут: не перетворись на вовка. Адже Христос є пастирем овець, а не пастирем вовків.
Ключ до успіху світлих сил – у нашій здатності побороти свою темну сторону. А через нас – Він переможе.

Тут є дуже хитка річ: не можна перебирати методологію темних сил. Адже у цьому випадку ми одразу перейдемо на їхню сторону. Коли ти ненавидиш ворога – ти намагаєшся побороти його тим же методом. А згідно з християнською філософією, це дорога в нікуди. Як тільки ти починаєш ненавидіти – ти вже програв.

Що таке темні сили? Темрява не має власного змісту, це відсутність світла. Тому щоб побороти темряву, треба її освітити.

 

Про феномени солідарності

У нас є набагато більше того, що нас єднає, аніж того, що нас роз‘єднує. І ніщо так не об‘єднує людей сьогодні, аніж спільний досвід, спільне пережиття. Раніше вважалось, що нас об‘єднують ідеї. Тому старі підручники з мистецтва проповідування стверджували, що треба апелювати до ідеї. Але я бачу, що це вже не функціонує. Можливо, світ став менш раціональним… Те, що насправді промовляє, - це спільний досвід. Коли ми пояснюємо щось, апелюючи до досвіду, - люди це розуміють.

Один з феноменів, які підтверджують цю думку, - це той колосальний вибух солідарності, що стався під час Майдану. Це був прояв мережевого суспільства. У нас не було єдиного лідера, люди самоорганізувались, бо відчули щось, що їх об‘єднало. Більше того, тоді ж виник суспільний запит на церковну єдність.

Другий феномен – це волонтерський рух. Наш народ зубожів до краю за останні три роки, але витягає з кишені останнє, щоб допомогти. Ця солідарність розбудила «український світ» в різних країнах, до нас почали звертатись люди, які давно відійшли від усього українського. Інколи вони навіть не знають, як до цього підійти, але відчувають, що мають зробити щось для тих, хто живе в Україні.

На мою думку, у нас не існує поділу на схід і захід, україномовних та російськомовних. Можливо, межа проходить між тими, хто любить Україну, і хто її не любить. А оці штучні розриви ми маємо зшивати. У нас є міцний спільний фундамент, і його потрібно розвивати, озвучувати.

 

 

 
Говорячи сучасною мовою, покаяння – це шлях до того, щоб стати справжнім, цілісним

 

 

Про компенсацію

Радянський період був випробуванням на істинність для Церкви. А коли усі заборони зникли, з‘явилось явище компенсації. Тому я не погоджують із західними аналітиками, коли вони кажуть: «якщо у суспільстві найбільшою довірою користується Церква – то це відстале суспільство».

На Заході Церква дуже довго і комфортно себе почувала. Іншими словами, їх мало переслідували. А коли Церкву не переслідують – вона слабне. А коли переслідують, то вона очищується і стає каталізатором змін. Тоді у Церкві залишаються тільки справжні. У Австрії, скажімо, Католицька Церква була довгий час державною релігією. Нічого гірше для Церкви не може бути, аніж зробити її пануючою ідеологію.

 

Про лицемірство та сумління

У чому полягає перевага щирого атеїста перед лицемірним віруючим? Перший є справжнім, а другий – фальшивим. Перший – цілісний, а другий – корумпований. Щирий атеїст має шанс.

Віруючі люди (і це стосується будь-якої релігії) сьогодні мають вирішувати: як поєднати своє внутрішнє життя з його зовнішніми проявами. Деколи хтось так гарно грає роль, що починає приховувати те, ким він є насправді. Та рано чи пізно це виривається назовні.

Кожен має своє власне сумління, і у ньому повинен шукати правду. Традиційна доктрина Католицької Церкви стверджує: ми усі будемо суджені на Страшному Суді згідно нашого сумління.

 

Про покаяння

Слово «покаяння» у перекладі означає «повернення до Бога». Це зміна способу, життя, способу мислення. А говорячи сучасною мовою, покаяння – це шлях до того, щоб стати справжнім, цілісним.

Покаяння подібне до процесу одужання. Якщо ти не підеш до лікаря, не признаєшся йому, що тебе тривожить, і не будеш готовим почути правду у відповідь – не можна говорити про успішне лікування. Покаяння інколи представляють чимось негативним, якимось зовнішнім пригніченням людини, але насправді воно є позитивним процесом.

Коментарі