«Легенда № 17»: три історії для управлінця

Інтелект-проект kmbs innovations.com.ua розпочинає серію матеріалів, присвячену рецензіям фільмів та книг, які, на думку викладачів, запрошених спікерів та випускників обов'язкові до перегляду та прочитання, а також змінюють особистість, компанії та світ.

Сьогодні пропонуємо Вашій увазі познайомитись з фільмом режисера Миколая Лебедєва «Легенда № 17». Автор рецензії - Едуард Мальцев, керівник програми Executive MBA kmbs

Є фільми, які дивишся без  мети, але які захоплюють майже  одразу. Фільм «Легенда № 17» – саме такий. Він нібито просто розповідає про життя людини, але робить це так, що запам’ятовуєш не тільки сам образ людини, але й історії, з яких складається її життя. Історії, які цікаві самі по собі, оскільки, як мені здається, додають в розумінні природи людей – і себе і інших.

 

Цей фільм - про видатного хокеїста Валерія Харламова, про те, як він став живою легендою радянського хокею. Звісно, кожен побачить у фільмі свою історію. Я побачив декілька - про Сміливість, про Вчителя і про Характер. Думаю, вони будуть особливо цікаві для керівників.

Отже, історія перша. Енсьєрро – втеча від биків по вулицям міста – давня іспанська традиція. Це початок кориди. Биків женуть по міським вулицям до арени для бою. Втікати від биків по вулицям міста можуть всі бажаючі. До цієї розваги можна по-різному ставитись, але, безперечно, вона потребує неабиякої сміливості. Отже перша історія – про сміливість. Іспанія, 1956 рік. Хлопець піонерського віку спостерігає енсьєрро з балкону разом з матір’ю та дядею. Раптом він бачить цуценя, що знаходиться на шляху натовпу і вирішує спасти його. Хлопцю вдається підібрати цуценя та потрапити на площу з глядачами.

Але раптом один з биків  пробиває огорожу та потрапляє на площу. Люди розбігаються і розлючений бик бачить хлопця з цуценям. На допомогу приходить дядько хлопця, що спостерігав енсьєрро разом з усіма на балконі. Традиційним танком з червоним галстуком він відволікає бика від хлопця. Бик втомлюється та тікає, натовп аплодує, хлопець та цуценя врятовані.

Жартуючи, дядько питає: «Чому  ти не взяв бика за роги і не викинув  геть?». Хлопець відповідає: «Я не можу, я ще маленький».  «Можеш чи не можеш – це тобі вирішувати. Коли ти знайдеш щось, що полюбиш по-справжньому, ти сам здивуєшся тому, скільки ти всього можеш» - каже дядько. Як на мене, це найкращий урок сміливості, який чоловік може отримати в дитинстві: приклад близької людини, безумовний прояв рішучої дії та простий висновок, що запам’ятовується на все життя.

Друга історія пов’язана  з великим тренером Анатолієм  Тарасовим. Це період життя Валерія  Харламова, коли фахівцям вже стало зрозуміло, що він – великий хокеїст, гравець від Бога. Проблема полягала в тому, що це добре розумів і сам Харламов, перебуваючи за один крок до зіркової хвороби.

Тренер Тарасов спочатку дав Харламову надію. А потім не взяв у поїздку до Японії і відправив грати до периферійної команди. Харламов повернувся, але потрапив на лаву запасних, де провів досить багато часу. Протягом цього часу було все: і глибока образа, і тиск з боку родини, і спроби пробитись на тренування, і нервовий зрив. Ситуацією намагались скористатись і впливові вороги Тарасова, пропонуючи кар’єрний поштовх з присмаком зради.

Але великий талант Харламова зустрівся з великим талантом Тарасова. Вони виявились гідними один одного і вищими як за випробування, так і за дріб’язкову метушню довкола. Великий Вчитель зробив великого Хокеїста дійсно командним гравцем, який любить хокей в собі, а не себе в хокеї.

Третя історія – про  характер. Харламов зламав ногу незадовго до вирішального матчу збірної СРСР та збірної канадських професіоналів. Канадці вважались непереможними, демонструючи брутальну силу та жорсткість на льодовому майданчику.

Валерій Харламов знайшов в собі сили не тільки відновитись, але й війти в основний склад. Перед самою грою на прес-конференції хокейний функціонер, що викинув Тарасова з цієї події, підказав канадцям – куди саме треба бити Харламова, розповівши про його зламану ногу.

В тій грі філігранна техніка  та блискуча командна гра перемогли  брутальність і жорстку силу. Але  думалось навіть не про це. Пригадалась  фраза, що талант без характеру –  ніщо. І чим вище планка досягнень, яку ми перед собою ставимо, тим  важливіше до природних здібностей додавати працю, творчу напругу та волю.

Коментарі