Володимир Кадигроб про культуру та суспільство

Арт-менеджер Володимир Кадигроб вже сім років займається проектами у сфері культури: від масштабного фестивалю Kyiv Sculpture Project до одного з кращих видань про Майдан і виставок в штаб-квартирі ООН. У рамках спільного проекту kmbs та Platfor.ma Changers він розповів про відсутність інфраструктури культури навіть у столиці, про дух СРСР в Мінкульті і те, як іноземці цікавляться Україною.

- Ти займаєшся культурними проектами вже сім років. Як за цей час змінилася ця сфера в Україні?

- Не буду казати за всю Україну, але спробую відповісти про Київ, адже велика частина того, що я роблю, так чи інакше пов'язана з цим містом. Так от, за сім років культурна сцена в Києві змінилася кардинально. Свого часу вона була надто розбещена. Глядач ще не пройшов стадію становлення, а йому вже дали спробувати щось світового рівня: наприклад, події, які організовував PinchukArtCentre. Багатьом киянам не був зрозумілий глобальний контекст, люди зосереджувалися на більш побутовому рівні «привезли дорогу роботу». Хоча цей аспект, чесно кажучи, залишився навіть досі.

Якщо говорити про позитивні речі, то, безумовно, тепер у нас є конкуренція, нові обличчя, з'являються інституції і нескінченна кількість абсолютно різних ініціатив. Так, всього стало більше. Але культурні проекти досі виникають і розвиваються всупереч міській владі: від держави немає ані фінансової, ані організаційної підтримки.

Сергій Жадан нещодавно сказав, що культура після Майдану програла, а війна виграла. Я з цим не згоден. Культура взагалі не може взяти і виграти битву між умовним добром і злом. Культура - це феномен, який створює умови для розвитку суспільства. Згадай початковий етап Майдану, його навіть називали креативною революцією - тоді все навколо було в творчих плакатах, люди підхоплювали дотепні пісні Майкла Щура, Кутєпова, «Вітя, чао». Тоді багатьох мобілізувала саме культура. А щоб не сталося війни, гуманітарною політикою потрібно було займатися останні десять років.

 

 

 
Культура - це феномен, який створює умови для розвитку суспільства

 

 

У суспільстві культурою системно ніколи не займалися. У цьому напрямку все по-справжньому почалося тільки в останні півроку-рік. До цього нібито була розминка, підготовка всіх до якогось прориву. Мені здається, що він повинен ось-ось статися. Люди, які раніше навіть не розмовляли, тепер об'єднуються, з'являється злагодженість і діалоги.

І це при тому, що у нас все ще міністр, який являє собою групу консерваторів. Я б взагалі відніс його до плеяди Поплавського, просто більш яскраво ідеологічно забарвленого.

 

- Культурі в державних структурах взагалі не надають особливого значення...

- Є рейтинг VOX Ukraine, де Мінкульт входить у трійку найбільш нерезультативних міністерств. Це відомство, як сервісний орган, на який громадяни віддають свої податки, повинно розуміти, яку додаткову вартість воно створює для людей. Однак у міністерстві цього усвідомлення немає. Начебто і хочуть, ніби й намагаються співпрацювати, але це лише імітація діяльності. Ключовою роллю міністра культури в сьогоднішній ситуації повинна бути адвокація ролі культури. Але зараз модель роботи міністерства - це пострадянський принцип «заборонити захід-дозволити захід», плюс функції івент-агентства - і при цьому далеко не найкращого. А також охорона культурної спадщини, де «зарита» вся головна корупційна складова. Мінкульт тяжіє до тактичних кроків, а тактика без стратегії - це шум перед поразкою. Міністерство зустрічається з активістами, проводить події, намагається бути причетним до якихось процесів, але реальними двигунами змін є громадянські ініціативи.

Мінкульт досі потрібен країні, але не в цьому форматі. У громадянського суспільства величезний запит на реформи. Але коли активісти приходять на зустріч в міністерство і запитують: «Куди рухатиметься культурна сфера? Яка стратегія Мінкульту?», то там відповідають: «А куди б ви хотіли?»

 

 

 
Тактика без стратегії - це шум перед поразкою

 

 

- І взагалі, «треба спочатку заводів набудувати, а потім вже і до культури руки дійдуть»...

- Справа в тому, що керівництво держави мислить не стратегічно, а каденціями. Це проблема не лише культури.

У наших чиновників поки немає розуміння, що культура і творча складова безпосередньо пов'язані з економікою. У сучасному світі це зона інновацій, спосіб створення додаткової вартості. Ось конкретний приклад: частка культурних і творчих індустрій у ВВП Євросоюзу - 4,5%. Це колосальні гроші. У Франції частка агропрому у ВВП така ж, як і частка культурних індустрій - 3%. А у нас ця сфера формально не існує - держава вважає, що це все «хиханьки-хаханьки». Більш того, самі представники креативних індустрій часто не знають, як себе називати, який внесок вони роблять в економіку країни, міста чи району.

 

- Ти в цьому плані чудовий приклад, оскільки вже сім років заробляєш саме за допомогою культури.

- Потрібно розділяти креативну економіку та креативні індустрії. Я працюю у сфері креативних індустрій - в Європі це конкретна галузь, у якої є свої профспілки, лобісти і спільноти. Креативна економіка - це більш широке поняття, яке включає крім креативних індустрій реальний сектор, що розвивається за допомогою творчої складової. Наприклад, сучасні дизайнерські меблі - вони не мають культурної цінності, якщо, звичайно, з часом не стануть символом епохи, але в них є творчість, яка створює ту саму додану вартість і конкурентну перевагу. У нас всі говорять про те, що українським виробникам потрібна додана вартість. Але як її досягти? Та ось через творчі індустрії.

Дерево коштує дешево, припустимо, n. Будинок з дерева коштує n*10. А красивий, інноваційний і функціональний будинок може вартувати вже n*50 або бути дуже конкурентним, коштуючи трохи дорожче, ніж стандартні зразки.

Але ж крім економічної складової є ще й історія з вирішенням соціальних конфліктів. Культура як майданчик для діалогу. На цій території вирішуються протиріччя і формуються цінності.

Ще одна важлива сфера - це просування країни за кордоном. Культура в цьому сенсі - один з найсильніших інструментів. І зараз у нас дійсно починають робити це правильно. Хоча попереду, звичайно, ще дуже довгий шлях. У нас навіть комітет у Верховній раді називається «культури і духовності». Весь дискурс досі крутиться навколо духовності. Але ти знаєш, що таке духовність? Я не знаю. І багато мудрих людей, наприклад, Ярослав Грицак, теж не беруться дати визначення. Людина, що мислить, такими термінами оперувати просто так не буде. Коли люди не розуміють тему, вони починають говорити про загальне - наприклад, про духовність. Що в Мінкульті, що в парламентському комітеті, де, до речі, сидять два олігарха. Якщо у нас на культурному порядку денному духовність, то про яку творчу економіку чи інновації може йти мова?

 

 

 
Коли люди не розуміють тему, вони починають говорити про загальне - наприклад, про духовність

 

 

Мінкульт так і не зміг виразно пояснити ані собі, ані людям, що ж таке культура і навіщо вона потрібна. Але зараз в професійних колах якраз підійшли до цього розуміння і починають забувати про колективний синдром несення хреста: ми дуже важливі, нас повинні розуміти, але нас не розуміють, тому ми на всіх ображені, а ви все бидло. Так не можна. І це змінюється.

 

- Однак все ж не можна сказати, що всі наші біди тільки від нестачі культури?

- Я думаю, що вагома частина наших бід саме від цього. Всі звикли, що культура - це щось таке, що приходить і клянчить гроші. Представники цієї сфери діяльності так і не могли пояснити, навіщо вони потрібні суспільству. Чия це проблема? Думаю, що й тих, й інших.

Особисто я вважаю, що військові дії в Україні почались саме через те, що людьми просто маніпулювали. На Сході розповідали, що заборонять російську мову, що нав'яжуть чужі цінності. Це б не було можливо, якби культурний рівень і рівень освіти не дозволяв так легко маніпулювати суспільством. Один з головних пропагандистів XX століття Геббельс формулював: «Інтелектуалізм - найгірший ворог пропаганди». Напевно, він знав, про що говорив.

 

- А як у Києві справи з інфраструктурою культури?

- Катастрофа. У нас немає жодного музею, куди б могла приїхати знакова світова виставка. У шедеврів світового мистецтва є дуже чіткий райдер з умовами зберігання, експонування і безпеки. Жодна наша установа не зможе їх забезпечити: в Мистецькому Арсеналі неможливо домогтися необхідного температурного режиму, а Національний художній музей просто маленький.

У Києві немає музею сучасного мистецтва - це взагалі ганьба. Бракує елементарних студій для художників. Це ми говоримо тільки про майданчики, я вже не згадую про брак інституцій, які займалися б вивченням, документуванням та освітою. Як для села, в Києві все ще непогано, але як для європейського міста - катастрофа. Все це дуже провінційно і в першу чергу показує провінційність наших еліт і нашого бізнесу.

 

- Наскільки я знаю, ти виступаєш проти «прикрашання» міста, наприклад, дуже популярними нині муралами...

- Я не те щоб проти, але це має бути узгоджено з місцевими громадами. Плюс повинен бути простий механізм погодження цього із умовним арт-директором міста - головним художником. Зараз така посада є, однак вони там стверджують, що нічого не вирішують. Але якщо у тебе є хоч трохи відповідальності та совісті, то правильно було б сказати: хлопці, це жах, я ні на що не впливаю, я пішов. Але замість цього там сидять вже третю, здається, каденцію.

 

Вам також можуть бути цікаві такі матеріали:

В’ячеслав Брюховецький: «Не бійтеся заперечити собі»

Ігор Гайдай: «Для мене немає нічого цікавішого за дійсність»

Філософські бесіди: цінності для лідера

 

Раз є запит на те, щоб ці мурали малювали, і немає натовпів обурених мешканців - то хай буде. Напевно, місцями це жах, але не жах-жах. А ось змінити, як пропонували деякі, Меморіал невідомому солдату - ось це для міста була б системна катастрофа. Такого робити точно не можна.

 

- Як Україна зараз транслює свою культуру за кордон?

- В України у цій сфері колосальний ресурс. І ми дійсно починаємо працювати в цьому напрямку - наприклад, в МЗС вперше в історії з'явився відділ культурної дипломатії. У Мінкульті, правда, тим часом продовжують розмірковувати над необхідністю створення Українських культурних центрів ім. Шевченко.

 

- За кордоном?

- Так.

 

- За принципом British Council, Goethe Institut і подібних їм?

- Саме так. Але це поки лише розмови.

 

- Чи були затребувані за кордоном організовані тобою виставки про Україну?

- Ми дуже цікаві світові. Завдяки всім відомим подіям ми так чи інакше вийшли в топ-новини, що робить будь-яку пов'язану з нами тему цікавою. Медійний результат наших виставок завжди був дуже високим. За останній рік ми зробили два проекти в Австрії, два в Польщі, один в Англії і США - і завжди це було затребуваним і викликало дійсно великий інтерес.

 

- Нещодавно ти займався великим проектом у головній штаб-квартирі ООН в Нью-Йорку...

- Цього року виповнюється 70 років з моменту заснування ООН, а Україна - один із засновників цієї організації. Відділ культурної дипломатії МЗС запросив нас організувати документальний проект прямо в штаб-квартирі ООН, де ми розповідали про участь України у створенні та діяльності організації.

 

- Тим не менш, бренд України зараз у світі - абсолютне ніщо, чи не так?

- Ти знаєш, я стежу за контекстом. Зараз у цьому питанні ми в першу чергу впираємося в ресурсну базу. Нам є, про що говорити, - у нас божевільні історична спадщина і культурна база, плюс дуже цікава сучасна культура. Коли за один стіл з, припустимо, німецькими колегами сідають наші економісти, то їм складно говорити, як з рівними партнерами - рівні все ж трохи різні. Та ж історія з технологіями. Не хочу нікого образити, але факт залишається фактом - у багатьох сферах ми сильно відстали і говорити на рівних не можемо. А ось культурний діалог - це зона, де ми – за умови вибору правильних учасників, які не стиснуті локальним контекстом,- дійсно можемо говорити на одному рівні з усім світом.

 

 

 
Країна без культури - це територія

 

 

- Ти можеш назвати таких українців?

- Це філософи, історики, письменники, музиканти, художники, режисери. Від Ярослава Грицака і Юрія Андруховича до Бориса Михайлова і Андрій Куркова, від Джамали та Андрія Хливнюка до ДахаБраха. Хоча їх, звичайно, не так багато, як могло б бути за умов системної підтримки.

Ще один важливий фактор - це інформаційна війна з Росією, яка йде в тому числі на культурному фронті. У культурному плані Україну просто захопили. Зверни увагу, в тому культурному полі, яке РФ транслює на світ - а у них дуже серйозні канали, - всі досягнення пострадянського простору позиціонуються як російські. Візьмемо Казимира Малевича - скрізь написано, що він російський художник.

 

- Хоча живопису, наприклад, вчився в Києві і в побуті найчастіше говорив українською.

- Та й Польща в його долі теж серйозно замішана. Тому позиціонувати його як виключно російського художника не зовсім правильно. Минулого року я був на виставці російського авангарду у Відні, і там  Архипенко - російський скульптор. Або хлопці з Petcube обурювалися, що на російських ресурсах їх підписують російським стартапом. І подібне транслюється скрізь. Засновник Petcube у себе в Facebook спростує, але хто це вже побачить? І так скрізь. України на світовій карті просто немає. Все, що ми робимо, класифікується як російське. Але ж країна без культури - це територія.

 

Джерело: Platfor.ma

Коментарі