Валерій Пекар: український сценарій модернізації

Співзасновник громадянської платформи «Нова Країна» і викладач kmbs Валерій Пекар розповів про головні перемоги та поразки українців і про те, що треба робити, аби проект Україна відбувся.

 

 

 

 

 

 

 

 

Чи маємо ми констатувати через три роки після Євромайдану, що у нас знову нічого не вийшло?


«Нічого не вийшло» - це явне перебільшення. Так, ми програли цей тайм, але не з нульовим рахунком. Я вірю, що ключові зміни, які були зроблені, - прозорі закупівлі, відкриті реєстри, електронні декларації, патрульна поліція, НАБУ, прозорий бюджет, фінансова децентралізація, реформа ринку газу з відмовою від російського імпорту, запуск судової реформи, модернізація армії тощо - є незворотніми. У той же час відбулася найважливіша зміна - зміна в суспільній свідомості. Контроль за владою, громадянська активність, добровільний призов на захист країни, пильна увага суспільства до роботи уряду, парламенту, президента і судів перетворилися з прерогативи нечисленних активістів, з маргінального заняття на важливу частину життя мільйонів людей.

Ми повинні назавжди розпрощатися з дитячою казочкою про те, що добро перемагає зло у вирішальному поєдинку. Дорослий погляд полягає у тому, що, за словами Гете, «лише той гідний життя і свободи, хто кожен день іде за них на бій». Вирішального поєдинку не буде, і навіть після проміжної перемоги не можна розслабитися і повернутися до звичайного життя, як це зробили українці після Помаранчевої революції. Основна відмінність 2014 року від 2005-го - ми не пішли додому у своїх справах. І це запорука остаточної перемоги.

Незважаючи на розчарування і нездійснені мрії, Україна вийшла з небуття, в якому перебувала 20 років, і потихеньку вирушила у свій шлях з середньовіччя до сучасності. Цей шлях не буде легким, але він незворотній. 

 

Якщо повернутися до того, що у нас не вийшло - то чому і, звичайно, хто винен?

 

Прийнято вважати, що причина наших поразок полягає в тому, що при владі опинилися носії старих цінностей, які, звичайно, не мають політичної волі до кардинальних змін. Але як вони там опинилися? Їх вибрав народ, переважна частина якого живе цінностями стабільності й порядку, чекає турботи від тих, хто зверху, терпить корупцію і не готова взяти на себе відповідальність за власне життя. Зрозуміло, що реформи несумісні зі стабільністю, корупція й очікування добра зверху несумісні з громадянською відповідальністю.

Треба розуміти, що у всіх Майданах разом узятих, у всіх волонтерських, добровольчих і реформаторських рухах сумарно брало участь десь 15-20% населення. Ця активна меншість і визначає вектор розвитку країни, напрям нашого руху. А пасивна більшість визначає його темп. Не змінивши цей баланс, не перетягнувши на нашу сторону хоча б ще 10% з пасивної більшості, ми не зможемо збільшити темп руху. Нам треба перемикати нашу коробку передач на наступну, інакше швидше не поїдемо.

 

 

 
Ми повинні назавжди розпрощатися з дитячою казочкою про те, що добро перемагає зло у вирішальному поєдинку

 

 

Неуспіх реформ має ряд об'єктивних і суб'єктивних причин. Тут і бажання одних груп максимально контролювати процес, і прагнення їхніх опонентів зробити все ідеально, втрачаючи дорогоцінний темп, і опір середньої ланки бюрократії.

Як не дивно, серед об'єктивних причин присутня наша відданість демократичним цінностям, що призводить до розтягування процедур і присутності в парламенті явних ворогів української державності, бо вони представляють власний електорат. Тут і прорахунки й особисті амбіції нових політиків. Френсіс Фукуяма вчив нас поменше використовувати словосполучення «політична воля». Коли загальний тиск західних партнерів і українського громадянського суспільства стає досить високим, перемога невідворотна. Власне, як кажуть, коаліція за реформи у нас - це не якісь партії в парламенті, а громадські організації, західні посольства і МВФ.

 

Чи не виникало у вас думки за ці три роки, що Україні вже не вдасться наздогнати у розвитку своїх західних сусідів і треба змиритися й радіти тому, що маємо?

 

Чекати і наздоганяти, кажуть, це дві найнеприємніші речі. Сьогодні весь світ переживає епідемію футурошоку: люди хочуть повернутися в старі добрі часи, коли дерева були зеленішими, хороша професія давала стабільний прибуток, а мігранти жили собі десь на іншому кінці світу. Сьогодні технологічна революція обіцяє зникнення сотень професій і втрату роботи сотнями мільйонів людей. У таких умовах Україна повинна дивитися у своє власне майбутнє, а не наслідувати сусідів. Ми повинні намріяти собі Україну майбутнього, зі своїм власним місцем у світовому розподілі праці й у світовій системі безпеки, зі своєю власною універсальною культурною пропозицією, зрозумілою і бажаною для інших. Створити власний проект майбутнього, адже той, хто такого проекту не має, стає лише ресурсом для того, у кого він є. І втілити цей проект.

Існують два основні шляхи модернізації. Умовно назвемо їх європейськими й азіатським. Європейський шлях є довгим і поступовим: нові цінності втілюються в нові соціальні практики, повільно виростають нові соціальні інститути, у кінці накопичена енергія проривається революціями, і, дивіться, за якісь 300-400 років маємо сучасні країни. Азіатський шлях, вже згаданий, є іншим - сильна держава каже громадянам: «будете жити по-новому», і слухняні громадяни виконують наказ, занурюючись у нові соціальні практики, а за одне покоління з того всього зворотним ходом змінюються цінності суспільства.

Нам не підходить ані те, ані інше. У нас немає 300 років, тому що за одне покоління немодерна Україна просто зникне зі світової мапи, вона не встоїть проти викликів. І у нас немає ані сильної держави (навпаки, держава очолює процес деградації), ані слухняних громадян. Що у нас є? Три важливі речі. По-перше, активне громадянське суспільство, якого не мали ані європейці 300-річної давнини, ані слухняні азіати 30-річної давнини. Додайте сюди історичну пам'ять про міські віче старої Русі, Запорізьку Січ і батька Махна - традиція сильного суспільства проти слабкої влади. Такі речі впливають могутніше, ніж ми думаємо. По-друге, сучасні технології. Ми перша країна, яка проходить модернізацію за наявності Фейсбуку і Твіттера, живого потокового відео і систем колективної роботи, і це створює абсолютно нову соціальну реальність. По-третє, традиція ідентичності, віддільності від «русского мира», адже страх є сильним мотиватором. Ми боїмося, що, якщо здамося, у нас буде таке, як у них, і це мотивує.

 

 

 
Україна повинна дивитися у своє власне майбутнє, а не наслідувати сусідів. Ми повинні намріяти собі Україну майбутнього

 

 

Це новий сценарій модернізації, але я не назвав би його українським шляхом, адже за нами цим шляхом пройдуть десятки країн, які зараз ревно і уважно спостерігають, чи вийде у нас. Ми повинні показати їм цей шлях.

Успішність модернізації не є обов'язковою, адже тільки десь 30 з гаком країн світу це зробили. Більш звичними є відсталість, бідність, корупція і безнадія. Модернізація - це завжди ламання звичного, і перемога не гарантована. Доля не визначена, і часом все залежить від зусиль буквально декількох людей, які не здалися і переважили чашу терезів на наш бік, перетягнули канат. Наші стартові умови непогані: стара система майже зруйнована, олігархи слабкі через низькі світові ціни, Захід нас підтримує (хоча не розуміє, чому їхній тягар має бути більше за наш), нове вже активно проявляється. Як ми скористаємося історичною можливістю - вже залежить від нас.

Згадаймо про пасивну більшість. Тих, хто не бачить війни. Тих, хто їздить відпочивати до Криму. Тих, хто продовжує дивитися російські серіали, слухати шансон і читати «Вести». Тих, хто ностальгічно згадує Радянський Союз. Тих, хто готовий повірити будь-яким популістам, купитися на їхню обіцянку швидко дати всім все і безкоштовно. Тих, хто голосує за гречку. Тих, хто боїться, що Путін нападе, і хоче миру з «братнім народом» за будь-яку ціну. Доля країни ще не вирішена остаточно. Ця маса здатна повернути все назад, на найближчих виборах. І знову буде мир і «братерство», засилля російських олігархів і російської культури, і знову накази будуть віддаватися в Кремлі.

 

Також Вам можуть бути цікавими такі матеріали:

Оксана Забужко: «Перед нами стоїть проблема називання речей своїми іменами»

kmbs CHANGE talks: Євген Марчук про політичне і етичне

Віталій Портніков: «Нереально реформувати країну без політичної нації»

 

Але значна частина українців не примириться з таким вибором. Ті, хто воювали. Ті, хто втратили близьких. Ті, хто витравили з себе раба. Ті, хто пам'ятає своїх дідів, які загинули в боротьбі з нацизмом або комунізмом. Ті, хто вимушено залишили свої будинки, втративши майже все. Ті, хто кропіткою працею створили щось своє і не готові віддавати чужинцям. А значить, не буде миру і братерства у такий спосіб.

Виходить, на тривалий період для нас є тільки два сценарії - дуже поганий і дуже хороший. Умовно кажучи, або війна всіх проти всіх за сирійським принципом, або економічний і культурний прорив за південнокорейським зразком. Серединки для нас немає.

І нинішня ситуація «болота» недовго триватиме, адже інституційна спроможність старої держави спадає, а виклики зростають. Одного разу ці криві перетнуться, і знову доведеться простим людям закривати ці виклики собою.

 

Що нам вдалося на сьогоднішній день, де ви спостерігаєте позитивну динаміку?

 

Майже всі реформи стартували, просто йдуть надзвичайно повільно. Неправда, що реформ немає. Правда, що реформи зроблені тільки в першій, підготовчій частині, яку не можна показати народу, бо нічого показувати. Люди побачать реформи тоді, коли вони будуть втілені, коли з нових законів і постанов перетворяться в реалії життя. А втілити реформи можуть тільки самі люди, бо більше нема кому (наприклад, до головного лікаря місцевої лікарні, до завуча школи або до місцевої ради ніколи не дотягнутися міністерству або Адміністрації Президента, зміни там можливі тільки під тиском знизу). Виходить замкнене коло. І вийти з нього можна тільки завдяки активізації людей - пропаганді реформ, громадянській освіті, створенню дієвих мереж. Ось чому так важливі ініціативи громадянської освіти на кшталт Відкритого університету Майдану і різноманітні антикорупційні рухи на місцях, які об'єднують людей в містах і містечках заради конкретних практичних речей, які можна зробити вже зараз.

 

 

 
Нинішня ситуація «болота» недовго триватиме, адже інституційна спроможність старої держави спадає, а виклики зростають

 

 

Наш відчай викликаний не тим, що немає реформ, а тим, що порушені «правила техніки безпеки при роботі з революціями». Революція, особливо така багаторівнева, як наша (модернізаційна економічна, національно-визвольна і ціннісно-ментальна одночасно), - це висока соціальна напруженість. А при роботі з високою напругою необхідно дотримуватися правил техніки безпеки і не намагатися умовити 380 В, що вони не мають рації, а ви маєте рацію. І перше правило техніки безпеки - представники старого режиму повинні сидіти в тюрмі разом з тими спільниками, хто винен у насильстві. Друге правило техніки безпеки - нових людей в уряді і в політичній системі повинно ставати все більше, а не менше.

 

Якби вас попросили запропонувати три кроки для реформування України, що б ви назвали?

 

Можна говорити про найважливіші реформи, і я тоді назвав би чотири. Реформу державної служби, тому що без нових людей просто нікому робити решту реформ. Судову реформу, щоб у країні з'явилася справедливість і тим самим знизилася соціальна напруженість, покращився інвестиційний клімат. Податково-бюджетно-пенсійну реформу (ці три речі взаємопов'язані), щоб запустити економічне зростання і прибрати корупцію. І, нарешті, виборчу реформу, яка єдина не зрушила з місця, незважаючи на обіцянки політиків і чіткий запис у коаліційній угоді. Нам потрібно привести в політику нових людей, і краще зробити це через вибори, а не через насильство. Без ротації політичних еліт ми нікуди далі не рушимо, і це розуміє кожний українець.

Якщо ж говорити про практичні кроки, то нам вкрай необхідна нова об'єднана політична сила, яка дасть альтернативу. Без цього дострокові вибори призведуть до влади популістів і реваншистів. Поки що особисті амбіції й ідеологічні розбіжності не дозволяють створити такий великий рух, яким свого часу була польська Солідарність або литовський Саюдіс, Народний рух України кінця 80-х - початку 90-х. Нам потрібне об'єднання всіх добропорядних громадян за політичне оновлення, а потім вже, після перемоги, можна пересваритися і розбігтися за ідеологічними напрямками.

З практичних речей, які потрібно вичавлювати з нинішньої політичної еліти, першою є незалежний антикорупційний суд. Він передбачений новим законодавством, і тільки такий суд в комплекті з вже існуючими НАБУ і спеціальною антикорупційною прокуратурою зможе повернути відчуття справедливості і знизити соціальну напруженість.

 

Два роки тому українці вірили, що країну врятують іноземці, потім, що молодь, далі, що бойові комбати, потім Надія Савченко. Зараз, здається, вже ніхто ні в що і нікому не вірить. А ви?

 

Чомусь ніхто не підходить на роль українського месії. Більш того, середній термін життя чергового «кандидата в месії» скоротився з кількох місяців до кількох тижнів. Захоплення швидко наростає і швидко розсіюється. І це хороший привід задуматися, чи не час вже припинити шукати «месію». Час одноосібних народних лідерів вже пройшов, та й не підходить ця модель для українців, які ніколи не мали над собою власного самодержця. Зараз час колективного лідерства, і це ще одна цікава особливість української революції.

Звичайно, є десятки і навіть сотні людей, яким я вірю. Це справжні реформатори з уряду, як міністри, так і заступники, які проявили себе крутими бійцями і послідовними доброчесними людьми (на жаль, переважна більшість з них вже пішла, але я впевнений, що одного разу всі вони повернуться, у другому таймі всі вони вийдуть на поле і заб'ють стільки, що перемога стане очевидною). Це представники «партії майбутнього» в парламенті й поза парламентом - вони є, і нехай їх небагато, але це хороший приклад для наслідування. Це інноваційні підприємці, що створюють сьогодні завтрашнє економічне диво. Це наполегливі й нескорені бійці з корупцією і за реформи з ключових організацій громадянського суспільства. Це воїни нашої армії. Люди, які не здалися, не продалися, не зрадили своїх цінностей. Їх багато. Ніхто з них не тягне на «месію», тому що їх не знають мільйони. Більш того, ніхто з них не є ідеальним, вони роблять помилки і на помилках вчаться. Але з цими людьми я пов'язую свою надію на майбутню перемогу на всіх фронтах.

 

 

 
Час одноосібних народних лідерів вже пройшов, та й не підходить ця модель для українців, які ніколи не мали над собою самодержця

 

 

Звичайний громадянин України - що він особисто може зробити для покращення країни і життя в ній?

 

По-перше, самому приєднатися до місцевих мереж активної дії або створити такі спільноти в своєму місті чи містечку: антикорупційні групи або осередки громадянської освіти, активні церковні громади або спільноти, які займаються підлітковими організаціями та освітніми ініціативами або ж переселенцями тощо. Нові кооперативи і нові профспілки, місцеві економічні кластери або інтелектуальні клуби, кому що подобається. Нарешті, ОСББ, адже це найпростіша і доступна форма громадянської активності. Головне - призвичаїтися щотижня віддавати свій час спільній справі, в яку віриш. Це змінить і власне сприйняття світу, і сприйняття інших людей. Власне, ми ж «країна-зроби-сам».

По-друге, навчитися довіряти в таких мережах. Вчитися домовлятися, а не сперечатися. Вчитися чути один одного і пристосуватися до розбіжностей. Захищати своїх, завжди. Звикнути вичавлювати малі перемоги, але часто й регулярно.

По-третє, бути готовим вийти на вулицю за власні цінності, знову і знову. Майдану не буде. Не буде більше багатотижневого стояння. Стара політична еліта досить налякана, і хоча рука потягнеться до палиці - розігнати багатотисячну демонстрацію, але кілька сотень тисяч в критичний момент однією появою на вулицях поставлять крапку в суперечці, хто сильніший. Цей момент неможливо передбачити, як і привід. Такі речі не робляться на замовлення. Але в той момент, коли грубо порушені норми справедливості (а така помилка обов'язково буде зроблена, тому що картина світу зверху виглядає сильно спотвореною), виникає непереборна хвиля. Ми це бачили, спостерігали, вивчали, були краплею того океану. Ще не вечір.

 

Ви багато подорожуєте. Чи можете назвати щось, що у нас краще, ніж «у них»?

Це я до війни багато подорожував по роботі, які тепер подорожі. Можна скільки завгодно порівнювати, але видно неозброєним оком, що ми інші. Україна з'явилася на фронтирі, на перехресті - між географічними зонами, між цивілізаціями, між різними частинами світу. На перехресті жити важко і не завжди приємно: ходять туди-сюди чужі люди, свистять протяги. Але такі реалії формують дуже специфічний народ - з надзвичайною толерантністю і умінням примиряти протиріччя, зі звичкою відкладати остаточний вибір і віддавати перевагу «і - і» над «або - або», але народ дуже стійкий і нерозчинний в інших світах. Українці такі тому, що живуть тут, сформовані цими географічними й історичними реаліями.

У той же час нам є чому повчитися в інших. Принципам створення армії можна повчитися у Швейцарії. Люстрації треба повчитися у Чеської Республіки. Економічному прориву - у Південної Кореї та Чилі. Максимальної економічної свободи - у Канади та Австралії. Створенню інноваційної економіки - в Ізраїлю. Підтримці й захисту своєї культури - у Франції. Раціональному використанню ресурсів - у скандинавських країн. Створенню сильного середнього бізнесу - в Німеччини. Використанню сучасних технологій - у Естонії. Список можна продовжувати і продовжувати.

Нам випала важлива роль першопрохідця новим шляхом модернізації, це цивілізаційний виклик. Не факт, що ми з ним впораємося. Але коли впораємося, то питання, чому ми можемо навчити інших, буде закритим. А сьогодні ми занадто на стику, на «розтяжці» між минулим і майбутнім, щоб можна було давати оцінки, які переживуть наступний рік.

 

Джерело: nv.ua

Коментарі