Автор: Павло Шеремета, Президент Інституту Стратегії Блакитного Океану в Малайзії, перший декан kmbs

Я хочу почати з того, що я розумію, що нам усім набридло говорити і чути про кризу. Але читаючи і слухаючи думки експертів про причини кризи і висновки з неї, я не думаю, що ми докопалися до суті. Я вважаю, що ніхто не хоче, щоб ми чи наші діти потрапили в цю халепу ще раз. Тому нам конче потрібно поставити правильний діагноз і дати правильний рецепт. Ця стаття – це спроба зробити свій внесок у цю справу.

На початку літа 2006 року мене охопило якесь дивне відчуття нерозуміння і тривоги. Психологи, напевно, можуть охарактеризувати цей стан як маніакальну депресію. Ні, у моєму житті все було майже ідеально. Бізнес йшов прекрасно. Попит на наші програми зростав, ми провели у Києво-Могилянській бізнес-школі низку надзвичайно успішних заходів. Таке враження, що гроші самі текли до нас. Я згадую тепер 2006 рік як один із найуспішніших у своєму професійному житті. Успіх на роботі давав підстави для душевного комфорту і спокою. (Приблизно в цей час дружина повідомила, що у нас буде друга дитина). А втім, повного спокою чомусь не було.

Можливо, проблема в тому, що за першою освітою (і, сподіваюся, за складом мислення) я економіст. І саме як економіст я не міг зрозуміти причини такого шаленого економічного зростання в країні. Звідки раптом в країні з’явилося стільки грошей? Які для цього є фундаментальні підстави? Недаремно економічну теорію називають «депресивною наукою»(«Dismal science» англійською). Економісти примудряються знайти проблему в майже ідеальній ситуації. Власне кажучи, сама ідеальність ситуації насторожує економіста, бо він знає, що нічого ідеального у матеріальному світі існувати не може. Чи, може, це вже моя особиста маніакальна депресія?

Я наголошую саме на слові «ФУНДАМЕНТАЛЬНІ» підстави для зростання. Не монетарні. Бо якщо фундаментальних підстав немає, ці гроші як легко прийшли, так само легко і підуть. Що є фундаментальною підставою економічного зростання? Для мене – це зростання продуктивності. Можна сказати вужче – не просто зростання продуктивності факторів виробництва у всій економіці, а зростання продуктивності, передусім, праці і, передусім, у тих галузях економіки, які найбільш відкриті до міжнародної торгівлі (більш детально про це можна почитати, зокрема, у чисельних публікаціях торішнього (2008 р.) нобелівського лауреата з економіки Пола Крагмана).

"Що є фундаментальною підставою економічного зростання? Для мене – це зростання продуктивності"

Незважаючи на те, що у 2006 році я вже бачив в Україні багатьох людей із західним рівнем зарплати, я і тоді, і пізніше бачив у нас ще дуже мало підприємств із західним рівнем продуктивності. І я, на жаль, бачив ще менше українських підприємств, конкурентоспроможних на глобальному рівні. Звідки ж у нашій економіці з’явилося стільки грошей?

Відповідь (можлива) на це запитання прийшла до мене у несподіваному місці. І це було не в Україні, хоча і недалеко від неї, в першу чергу психологічно. Це сталося у червні 2006 року на Московській кільцевій дорозі. Я їхав з аеропорту до Академії народного господарства, де мав викладати наступного ранку. Незважаючи на 4 смуги в одному напрямку і 10-ту годину вечора, дорога була закоркована автомобілями. Люди їхали з закупів з нових торговельних центрів, які нещодавно було побудовано вздовж цієї дороги. У Києві ще такого не було. Було очевидно, що тут, у Росії, грошей в економіці значно більше. Проте і фундаментальна причина такого явища очевидна. Це теж не зростання продуктивності праці. Конкурентоспроможних на глобальному рівні російських підприємств, особливо у «новій», несировинній економіці, теж небагато. Відповідь у них проста. Нафта.

Але звідки ж в Україні стільки грошей, якщо у нас немає навіть нафти? У мене почала вимальовуватися певна логічна картина. Не претендуючи на істину, але тільки для того, щоб додати свої п’ять копійок до загальної дискусії, до пошуку істини, дозвольте описати цю картину тут.

На початку цього десятиліття Росія почала отримувати серйозні додаткові доходи через зростання ціни на нафту. Частина цих грошей передбачувано пішла у нерухомість, яка знецінилася після кризи 1998 року. Відтак російська (передусім, московська) нерухомість почала зростати у ціні. У якийсь момент, передусім, київська нерухомість почала здаватися відносно дешевою. (Пам’ятаєте про психологічну близькість? Ми значно частіше порівнювали ціни на київські квартири з московськими і нам здавалося, що київські все ще НЕДООЦІНЕНІ. Ми не дуже хотіли порівнювати київські ціни з, наприклад, берлінськими, через значно більшу психологічну відстань. Якби порівнювали, то бачили б суттєво ЗАВИЩЕНІ київські ціни.) І люди з хорошою підприємницькою інтуїцією почали розуміти, що нерухомість зростатиме у ціні. І вона почала зростати. Не до московського рівня, але все ж таки дуже швидко. Люди, у свою чергу, пізніше почали закладати дорожчу нерухомість і брати собі позики. На іншу нерухомість або для споживання. Те саме почали робити й українські компанії. Оскільки українських товарів, конкурентоспроможних на глобальному ринку, небагато, велика частина позичених грошей ішла на купівлю імпортних товарів. Почала утворюватись масивна бульбашка, вся краса якої була вже очевидною для економістів влітку 2006 року. Відносний успіх української металургійної та хімічної галузі, звичайно, допоміг привнести в економіку правильно зароблені (небульбашкові) гроші. Але навіть цей фактор не видавався дуже фундаментальним через проблеми конкуренції з Китаєм. Собівартість українського прокату та іншої, переважно низькотехнологічної, експортної продукції зростала через ріст затрат, насамперед, зарплатні, несумірний зі зростанням продуктивності праці. Було зрозуміло, що так тривати довго не може.

Відтоді на наших численних семінарах я почав бажати нам усім якнайшвидшого економічного спаду (економічною мовою – корекції). Адже якби швидше настав спад, бульбашка не встигла б розростися до таких гігантських розмірів. І корекція була б значно м’якшою. І це була б корекція, а не глибока криза. На мене дивились як на хворого на голову. «Маніакальна депресія».

Я пригадую, як приблизно тоді ж у церкві Києво-Могилянської академії до мене підійшла доросла пара і сказала: «Ми батьки одного з Ваших студентів-бакалаврів. Ви казали на занятті не інвестувати гроші в нерухомість, оскільки неминуче буде криза. Як Ви можете таке казати? Подивіться на останні тенденції зростання цін на нерухомість». Я сказав їм: «Люди добрі, будь-ласка, порівняйте ціни на київські квартири не з московськими, а з німецькими. І запитайте себе, з якої такої фундаментальної радості київські (гірші за якістю) квартири коштують (значно) дорожче? У нас є нафта? У нас є підприємства на зразок “Даймлер” і БМВ? А тепер самі вирішуйте, куди інвестувати свої гроші». Вони подивились на мене як на хворого на голову. «Маніакальна депресія».

22 вересня вже 2008 року я викладав у Данії для датських бізнесменів, зацікавлених в українській економіці. Організатор семінару купив у журналу The Economist огляд української економіки. Я подивився на цифри і мені стало вже не просто неспокійно, а моторошно. Дефіцит торговельного балансу України складав 6 % від ВВП. Це рівно стільки, скільки було в Таїланду у 1997 році, коли і звідки почалась відома всім азійська криза. Я звернув увагу датських бізнесменів на цей факт і порекомендував їм поки що стежити за ситуацією протягом кількох місяців. 22 вересня 2008 року офіційний курс НБУ все ще був 4,85 грн. за долар. Організатор семінару подивився на мене тоді як на хворого на голову. «Маніакальна депресія. Я ж тебе запросив сюди рекламувати твою країну!»

Тепер, коли криза набуває повномасштабних розмірів, багато менеджерів починають шукати сенс. Сенс кризи. І принагідно – сенс життя. Це зрозуміло. Мене, втім, здивувало, що багато з них купує «Капітал» Маркса. Я читав Маркса в університеті і зараз вважаю, що він непоганий економіст-філософ. Там можна знайти ідеї для пошуку сенсу. Але для балансу варто пошукати ідеї і в Адама Сміта. Такі як, наприклад, думка про те, що вкладення в землю або в будинок є непродуктивними за своєю природою. Навіть якщо ця земля або цей будинок здається в оренду – навіть тоді ці вкладення не продуктивні. Вони стають продуктивними тільки тоді, коли на цій землі або у цьому будинку відбувається якась економічна діяльність, яка дає продукцію, що приносить прибуток. А ще краще почитати Біблію, Новий Заповіт, притчу про таланти, яка розповідає, що буде з тими, хто закопує таланти (у той час – гроші) в землю.

Криза – це справді хороший час не просто для осмислення. А для продуктивного осмислення. Тобто осмислення з практичними висновками. Так, як це зробила Азія під час кризи 1997 року, і зараз почуває себе значно краще, ніж вся Східна Європа. Стабільні валюти, позитивне сальдо торгового балансу, глобально конкурентна економіка, значні заощадження, здорові банки. Криза однаково зачепить Азію, але існує висока ймовірність, що справді буде корекція, а не глибока криза.

"Проблема змін полягає у тому, що переважна більшість людей, як і компаній, як і країн, не може відмовитися від реальних втрат ЗАРАЗ задля уявного благоденства у МАЙБУТНЬОМУ"

Людина, яка лежить у лікарні з гострою (нехронічною) хворобою, спричиненою радше нездоровим способом життя, також шукає сенс. І також робить висновки. Проте для того, щоб ці висновки були успішно втілені, вони повинні торкатися наших глибинних життєвих цінностей. Тобто того, що є найціннішим для людини. Наприклад, побачити правнуків може бути ціннішим, ніж пачка цигарок на день. Може, але не є ціннішим. Тому що цигарка – це тут і зараз. Ось вона – реальна. А правнуки – це десь там, в далекому майбутньому, поки що не дуже реальному.

Проблема змін полягає у тому, що переважна більшість людей, як і компаній, як і країн, не може відмовитися від реальних втрат ЗАРАЗ задля уявного благоденства у МАЙБУТНЬОМУ.

Але повернімося до висновків, додавши при цьому трошки науки. Зупинімося на майбутнє на трьох ключових тезах з елементарної економічної теорії.

1. Валютну кризу спричиняє, в абсолютній більшості випадків, дефіцит торговельного балансу.
2. Фінансову кризу спричиняє, в абсолютній більшості випадків, надмірне зростання кредитних ресурсів.
3. Рівень національного доходу на душу населення прямо пропорційний продуктивності праці у галузях економіки, найбільш відкритих до міжнародної торгівлі.

Зважаючи на ці тези, будь-яке зростання національного доходу, яке не спричинене фундаментальним фактором зростання продуктивності праці, є монетарним, а не фундаментальним за своєю природою і переважно призводить як до фінансової, так і до валютної кризи. Крапка. Економіку можна дурити тільки протягом короткого проміжку часу.

Перед тим як перейти до практичних висновків для компаній, людей і країни в цілому, ще трошки попрацюймо з першою тезою. Що таке дефіцит торговельного балансу? Це переважання імпорту над експортом. У економічній теорії є така формула:

Експорт – Імпорт = (Заощадження – Інвестиції) + (Податки – Державні видатки)

GDP=C+I+G+(X-M)=C+S+T,
отже (X-M)=S+T-I-G=(S-I)+(T-G), де:
GDP – валовий внутрішній продукт (ВВП),
C – споживання, I – інвестиції,
G – державні видатки,
X – експорт,
M – імпорт,
S – заощадження,
T – податки

Ця проста формула дає можливість перейти до практичних висновків. Незважаючи на присутність у формулі державного бюджету (податки мінус державні видатки), я хотів би почати робити висновки не з держави. Оскільки вона не є тим локомотивом, який може витягнути країну з кризи. Будь-яка держава.
Барак Обама, звертаючись до Конгресу США, сказав такі слова: «Відповіді на наші проблеми не лежать за межами того, що ми можемо досягнути. Вони існують у наших лабораторіях і університетах, на наших полях і наших заводах, в уяві наших підприємців і в гордості людей, які працюють найбільш напружено в світі». Зауважте, він не сказав, що відповіді на їхні проблеми існують у їхніх міністерствах і в секретаріаті чи офісі президента.

Локомотивом виходу з кризи, на моє глибоке переконання, є приватна економіка і приватні підприємства. Що вони повинні робити у майбутньому, щоб не потрапити в таку халепу, в яку ми потрапили зараз?

Висновки для компаній

1. На перший погляд усе дуже просто: українські компанії повинні навчитись виробляти конкурентоспроможну на глобальних ринках продукцію. Ми всі хочемо їздити на німецьких автомобілях, носити одяг французьких або італійських дизайнерів, користуватися як мінімум південнокорейською електронікою. А ще краще західноєвропейською. Потрібно розуміти, що світу потрібно щось давати натомість. Горілки, олії і навіть прокату – мало. Експорт повинен перебувати в балансі з імпортом. Для цього Україні потрібні менеджери і компанії з глобальними, а не містечковими амбіціями. Їх катастрофічно не вистачає. Тому в нас глибинні проблеми з торговельним балансом.

2. Для того, щоб стати конкурентоспроможними на глобальних ринках, українська продукція повинна бути або дешевшою, або якіснішою. Девальвація гривні допоможе на якийсь час зробити українську продукцію дешевшою. Проте ця перевага не буде довготерміновою, оскільки, по-перше, більшість країн, що розвиваються, девальвують свої валюти також. І по-друге, у конкуренції за найнижчу ціну однаково переможе Азія, зважаючи на присутність там сотень мільйонів людей, які готові переїхати з сіл в міста і працювати 12-14 годин на день без вихідних за кількасот доларів на місяць. Тому у довготерміновій перспективі залишається тільки варіант робити нашу продукцію якіснішою. Тобто перейти від моделі «Made in Ukraine» до моделі «Designed in Ukraine».

3. Для того щоб виробляти якіснішу продукцію, потрібно вкладати більше в розум працівників, ніж в землю. Вище йшлося про те, що вкладення в землю непродуктивні. Люди повинні стати справді головним активом. Коли менеджери казали мені, що люди – це найважливіше, що у них є, я часто запитував: ну і скільки ви минулого року вклали в цих людей? І для порівняння – скільки ви вклали минулого року в нерухомість? Багато менеджерів опускали очі...

4. Багато українських компаній заклали у свій розвиток занадто агресивну модель зростання, яка базувалася на занадто високих рівнях запозичень. Це нормальна проблема для молодих організацій. У них інвестиції значно випереджають заощадження, оскільки їхні амбіційні плани значно випереджають реальне життя. Точно те саме сталося в Азії 1997 року. Обпікшись тоді, зараз провідні азійські компанії і банки перебувають у значно здоровішому фінансовому стані. Сподіваюся, що українські компанії також навчаться на своєму досвіді (якщо, на жаль, не навчилися на досвіді інших). Потрібно пам’ятати, що національні заощадження складаються з трьох частин: приватні фізичних осіб, приватні підприємств і державні (відображені у державному бюджеті). Тому стабілізаційний фонд потрібен не тільки державі і не тільки сім’ї. Він потрібен і підприємству, і створювати його краще в успішні роки, ніж у кризові.

5. Один із ключових показників, що його повинен відстежувати менеджмент компанії – це продуктивність праці і капіталу у порівнянні з чітко визначеним потужним глобальним конкурентом. Нинішнє покоління українських менеджерів має одну важливу місію: ще за своє життя зняти відставання у продуктивності праці українських працівників порівняно з найкращою світовою практикою. Для такого відставання немає фундаментальних причин. У наших працівників, як і у «їхніх», є по одній голові, по дві руки і по дві ноги. Ми жодним чином не відстаємо від «них» у «фізіології». Не думаю, що ми відстаємо від «них» за розумовими здібностями. Ми відстаємо від «них» у продуктивності через відсталі технології. Передусім, управлінські. Це відставання ми можемо і повинні зняти. Тільки після цього ми можемо сподіватися на фундаментально обґрунтований «західний» рівень оплати праці, зокрема управлінської.

6. У місяці кризи потрібно зробити більший акцент на простоті, на спрощенні наших продуктів, наших процесів, наших організаційних структур. Протягом останніх років там накопичилося забагато «понтів» і гламуру. За великим рахунком, «понти» були модні, але вони ніколи не були і не будуть стильними. Варто повертатися саме до стильності, а отже – до простоти. Тому запитання повинно стояти, що ми повинні забрати або скоротити з наших продуктів, що не є критичним для споживача? Щоб стимулювати мислення, непогано подивитись також на сегменти неспоживачів. Чому вони не купували у нас? Можливо, саме тому, що наш продукт був занадто дорогий через завелику кількість у ньому непотрібних «наворотів»? Завжди корисно подумати і про такі вічні речі, як диференціація (чим наш продукт все таки відрізняється від продукту конкурента) і взаємини зі споживачами, і спробувати збільшити наголос на обидва фактори.

Висновки для професіоналів

1. У Ворена Баффетта є хороша фраза: «Ніщо не притуплює раціональне мислення настільки добре, як великі дози грошей, отриманих без особливих зусиль». Я вітаю велику кількість моїх колег, які раділи «західному рівню зарплатні», «західному рівню життя», «західному рівню багатства» (якщо порахувати вартість нерухомості за цінами станом на літо 2008 року). Я всіх нас вітаю, бо нарешті до нас повертається раціональне мислення. Отже, давайте повторимо собі ще раз і бажано назавжди. Стабільного західного рівня зарплати не може бути, поки продуктивність праці в Україні є в 3-6 разів нижчою, ніж на тому ж Заході. Особливо, якщо наша ОСОБИСТА продуктивність суттєво нижча, ніж у наших західних колег. Далі, київська нерухомість не може коштувати дорожче за берлінську, бо Києву ще дуже далеко до Берліна за майже всіма аспектами. Я розумію, що у нас був період, коли в це вірити не хотілось, але, я сподіваюся, цей період минає. Час закочувати рукави і починати докладати зусилля. Непогано час від часу згадувати, що саме в цей момент наші конкуренти-професіонали працюють десь в Шанхаї і Бангалорі без вихідних по 12-14 годин на добу за суттєво нижчу зарплатню, ніж «західна».

2. Я постійно наголошую на глобальних порівняннях, оскільки особисто дуже боюсь того, що я називаю «ефект Поплавського». Непоганий шоумен, але, на жаль, тільки в межах України. Глобальна конкурентоспроможність – нульова (перепрошую, Михайле Михайловичу). Нам пощастило з відносно великою чисельністю населення в Україні, що може бути непоганим ринком за хороших обставин. Зараз обставини не дуже добрі, і, чесно кажучи, наш ринок не дуже великий. То як щодо нашої ГЛОБАЛЬНОЇ особистої конкурентоздатності? Якщо замовлення надходять з розвиненого світу, і надходять вони через унікальну якість наших професійних послуг, а не через низьку ціну, наша зарплатня на рівні розвиненого світу стає обґрунтованою. Подбати про глобальну конкурентоспроможність потрібно нам самим, не чекаючи допомоги від держави чи від компанії.

3. Коли життя на вулиці покращиться, все таки нам потрібно більше заощаджувати. Адже кожен кредит – це «мінус заощадження». Я думаю, що після цієї кризи багато з нас цей урок запам’ятає. Я почав краще розуміти і більше поважати людей, у яких є принцип не брати в кредит. Я кредити брав, але намагався робити так, щоб місячні платежі за кредитом складали не більше 15 % особистого доходу в хороший місяць, оскільки в поганий місяць ця сума може легко зрости до 30 %, і це ще не найгірший місяць.

Висновки для країни

Після всіх публічних нецензурних сварок «батьків і матерів нації»; після абсурдного, принизливого для країни і її громадян розпорядження МЗС України своїм послам доповісти керівництву країни перебування, що прем’єр-міністр України – нечесна і неадекватна; після маски-шоку у «Нафтогазі», що стало головною бізнес-новиною у світових ЗМІ, складно не бути засмученим через країну та її керівництво.

"Основна глибинна причина кризи, як на мене, полягає у тому, що ми брали у світу значно більше, ніж йому давали. На всіх рівнях: особистому, корпоративному і державному"

Проте з таким настроєм далеко не заїдеш. Батьки мене зрозуміють. Смішно ображатись на власних дітей. Діти, а тим паче країни, не відразу стають успішними. Потрібні роки терпіння і роботи за принципом «безумовної любові». Що робити в країні, давно відомо. Я хочу лише зауважити, що зміни не будуть успішними, якщо вони одночасно не торкнуться чотирьох сфер: місії, людей, структур і процесів.

1. Я буду далеко не першим, хто каже, що країні потрібна чітка ціль. Знаючи українську специфіку, ми розуміємо, що глибока криза може загрожувати цілісності країни. Слово «цілісність» спільнокореневе зі словом «ціль». Така ціль, як вступ України до НАТО, може розірвати країну, тому потрібно шукати щось, що більше об’єднує. Можливо, варто повчитись у китайців та інших азіатів, які замість якихось ідеологічних догм чи цілей вступу країни кудись обрали дуже прагматичні речі. Розвиток. З третього світу в перший. Я вважаю, що Україні потрібне щось подібне. Прорватись у розвинений світ. За одне покоління людей. Тобто за 20-25 років.

2. Для справжнього розвитку України потрібне нове покоління ефективних політиків, для яких певні цінності (країна, чесність, мораль) є абсолютними, а не відносними.

3. Проте навіть нове покоління політиків у нинішній структурі державної влади нічого не зробить. Нинішня структура провокує недовіру основних політичних суб’єктів. Хто б не був президентом і прем’єром, існує велика ймовірність дезінтеграції управлінської команди країни. Тому потрібно змінювати структуру. У країні є багато спеціалістів з цього питання. Я лише скажу, що я не вірю у розмите позиціювання. Тому республіка повинна бути або президентська, або парламентська.

4. Нарешті, процеси. Їх у країні багато. Зупинімося на головних. Демократичний процес (вибори) – це чарівний процес, але його не можна повторювати кожного року. Вибори повинні бути раз на 4-5 років, щоб дати можливість уряду здійснити непопулярні структурні реформи. У економіці після досягнення дна кризи держава повинна стимулювати процес заощаджень і експорту, що базується на інноваціях. Державні заощадження (податки мінус видатки) повинні бути збалансовані, інакше ми будемо мати повтор нинішньої кризи кожні 5-7 років. Нарешті, потрібно починати викорінювати корупцію, яка охопила вже всі сфери суспільного життя. У цьому плані мені спочатку було кумедно, а потім сумно дивитися на кондуктора у тролейбусі в одному обласному центрі України, яка підморгувала мені, що якщо я не вимагатиму квитка, вона може мені продати його за 50 копійок, а не за 75.

Підводячи підсумки цієї не дуже глибокої рефлексії, згадую пісню Елтона Джона «The Circle of Life» і такі слова: «You should never take more than you give». Основна глибинна причина кризи, як на мене, полягає у тому, що ми брали у світу значно більше, ніж йому давали. На всіх рівнях: особистому, корпоративному і державному. Світ створено так, що він не терпить такого ставлення до себе занадто довго.

Отже, все просто. Треба давати більше, ніж брати. І ніяких криз не буде.

Скорочена версія статті  російською опублікована в журналі "&.Стратегии"

Фото: yabs.ru